Лоліта

свiй чорнявий корiнець; пушок обернувся на колючки неголеної гомiлки;

рухливий вологий рот, як я його не пхав коханням, вивернув свою мiзерну

подiбнiсть iз вiдповiдною частиною на заповiтному портретi її жабоглядної

покiйної матiнки; i згодом замiсть блiдого вуличного пiдлiтка, в Гумберта

Гумберта опинилась на руках велика, дебела, коротконога, грудаста й

цiлковито безглузда баба.

Такий стан тривав вiд 1935-го року до 1939-го. Єдиною чеснотою Валерiї

була її сумирнiсть, i як не дивно, вiд цього було затишно в нашiй убогiй

квартирцi: двi кiмнатки, димний краєвид в одне вiкно, цегляний мур - в iнше,

крихiтна кухня, черевикоподiбна ванна, в якiй я почувався Маратом, дарма що

не було бiлошийої дiвчинки, щоб заколоти мене. Ми провели з дружиною чимало

безхмарних вечорiв - вона заглибившись в свiй Paris Soir, я - працюючи за

хлипким столиком. Ми вiдвiдували кiно, велодром, змагання з боксу. До її

прiсної плотi я звертався лиш зрiдка, тiльки хвилинами гострої потреби,

крайнього вiдчаю. Була в бакалiйника, що по той бiк вулицi, мала донька,

тiнь якої зводила мене з розуму; втiм, за допомогою Валерiї я-таки знаходив

деякi законнi виходи з мого фантастичного лиха. Та що стосується домашнього

харчу, то ми без слiв залишили pot-au-feu й харчувалися здебiльшого в

вузькому ресторанчику з єдиним довгим столом на rue Bonaparte, де настiльна

скатертина була в винних плямах, й переважав iноземний гомiн. А в будинку