Лоліта

якимсь жахом, я опустив око, й воно машинально ковзнуло по спiднiй сторонi

її випростаної, од спiднички, напружено витягнутої ляжки - ах, якими

вiдполiрованими й мускулястими стали тепер її молодi ноги! Її широко

поставленi, сiрi як матове скло очi, з трiснутою на бiлку червоною жилкою,

дивились просто менi в очi, й менi здавалось, я розрiзняю в її поглядi

таємну думку, що, може, Мона права, i їй, сирiтцi Долорес вдалося б мене

видати полiцiї без того, щоб самiй понести кару. Як я помилився! Яким

безумцем я себе подав! Все в нiй було рiвно непрозорим - мiць її струнких

нiг, забруднена пiдошва її бiлої шкарпетки, товсте светро, якого вона не

зняла, попри задуху в кiмнатi, її новий цибульний духмянець i зокрема -

тупик її лиця з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба

зоставила слiд на її переднiх зубах, i мене протнув один спомин - о, не

образ воскреслої Монiки, а образ iншої, дуже молодої повiйки в борделi,

багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив, чи варта її

єдина зваба - юнiсть - жахної можливостi заразитись бозна чим, i в якої були

такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й обривок

темно-червоної стрiчечки в простонародно-русому волоссi.

"Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження є прийнятним?"

"О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на

мить, що ви це разом вигадали. Бiльше скажу - я не маю сумнiву, що ти їй