Лоліта

складала в одне свої вузькi флорентiйськi долонi, хляпаючи вiями й

заклинаючи мене не бути присутнiм на репетицiях у школi, як робили це

декотрi доволi смiшнi батьки! Їй хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком

гладкою першою виставою, а крiм того я, бачте, якось завше втручаюсь не в

свою справу, не то кажу й сутужу її в присутностi її знайомих.

Серед репетицiй трапилась одна надзвичайна... о серце, серце!... був у

травнi один надзвичайний день, весь iз радiсної метушнi - та все це якось

пройшло повз, поза моїм сприйняттям, не затримуючись у мене в пам'ятi, i

коли вже пiсля, надвечiр, я знову побачив Лолiту (вона сидiла на роверi,

балансуючи, притиснувши руку до вогкої кори молодої берези на краю нашої

галявки), мене так оголомшила сяюча нiжнiсть її усмiху, що я на мить

привiтав себе з закiнченням усiх своїх журбот. "Скажи", спитала вона, "ти,

може, пам'ятаєш, як зветься готель - ах, ти знаєш, який готель (нiс в неї

зморщився), ну, скажи - ти знаєш, - там, де були цi бiлi колони й мармуровий

лебiдь у холi? Ну, як це ти не знаєш (вона шумно видихнула) - той готель, де

ти мене зґвалтував? Гаразд, не в тому рiч, геть. Я просто хочу спитати, чи

не називався вiн (майже пошепки) - "Зачарованi Мисливцi"? Ах, так

(мрiйливо), насправдi?" I раптом, з дрiбним звизгом закоханого весняного

смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця

вулицi, й за тим покотила назад, у позi цiлковитого супокою, тримаючи