Лоліта

емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна -"

Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте - молодь...")

i на пiв-кваку поклав слухавку.

Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому?

В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж

садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi - супутниця роверового колеса -

мигнула, зрушилась i щезла.

Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому

кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть

тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi

уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим

ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, розбухлу таксу мiс Фабiан.

Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму

шляху. Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три - бiгти. Теплуватий дощ

закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного

поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її - нi не її, помилка. З

невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.

За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця

сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до

торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив - з якою