Лоліта

готелю, та я втомлено сказав собi, що нема чого нагадувати про це моїй

власнiй чарiвницi, вiд остраху, що безстидний докiр у сентиментальностi

принесе менi ще бiльше страждання, нiж її зневажлива забудькуватiсть. Менi

здалося, що п'єса - один з багатьох анонiмних переказiв якоїсь банальної

легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що в гонитвi за гожою

назвою, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпої

фантазiї ним найнятого другосортного маляра й що в подальшому шильд готелю

пiдказав назву п'єси. Та я зi своїм довiрливим, простим i доброзичним

розумом неждано повернув усе це в iнший бiк i машинально припустив, що

фрески, вивiски й заголовок пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого чи то

переказу, який я, чужий новоанглiйському фольклору, мiг i не знати.

Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого

значення), що клята п'єса належить до типу примхливих пустощiв для дитячої

аудиторiї, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель

i Гретель" такогось або "Спляча Красуня" такоїсь або "Нове вбрання короля"

котрихось Морiса Вермонта та Марiони Румпельмеєр (все це можна знайти в

будь-якiй збiрцi, подiбнiй до "Шкiльної Сцени" або "Зiграймо п'єсу!").

Iншими словами, я не знав, - а якби знав, то було б менi в тi днi однаково -

що насправдi п'єса "Зачарованi Мисливцi" - нещодавно написаний i в

технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше поставлений лише три-чотири мiсяцi