Лоліта

Фредерiк Уо бездарнi.

13.

На той час, коли весна забарвила вулицю Теєра жовтими, зеленими й

рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в театр. Мiс Пратт, котру

я раз якось у недiлю помiтив за снiданком з якимись дамами у Вальтона,

вловила здаля мiй погляд i - поки Лолiта не дивилась - сердечно й стримано

нагородила мене беззвучними оплесками. Я не зношу театр, бачу в ньому, в

iсторичнiй перспективi, примiтивну й пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлунює

обрядами кам'яного вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi

iн'єкцiї генiя, як, скажiмо, поезiя Шекспiра чи Бен Джонсона, яку, в себе

замкнувшись i не потребуючи акторiв, читач автоматично вилучає з

драматургiї. Будучи на той час надто зайнятим власними лiтературними

трудами, я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом "Зачарованих

Мисливцiв" - тiєї п'єси, в якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера,

яка в'явила себе чи то лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь

чином добувши пiдручник з гiпнозу, пiддає заблуканих мисливцiв рiзним

забавним трансам, та врештi-решт пiдпадає сама пiд чарування бродяги-поета

(Мона Даль). От суттю все, що я вичитав з зiм'ятих уривкiв нехлюйно

настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i приємно

i сумно, що заголовок п'єси випадком збiгається з назвою незабутнього