Лоліта

тому в фасончастiй ново-йоркськiй студiї. Наскiльки я мiг судити з ролi моєї

привабницi, дещиця була гнiтюче мудрована, з вiдзвуками вiд Ленормана та

Метерлiнка й розмаїтих безбарвних англiйських химерникiв. Мисливцi були в

п'єсi, як то треба в Америцi, зодягненi всi однаково, в однаковi червонi

кепки, й тiльки вирiзнялись якiстю озброєння. Один був банкiр, другий

водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар, п'ятий страхувальник, а

шостий - збiглий в'язень (драматичнi ефекти тут самоочевиднi); всi вони

внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже пам'ятали справжнє

своє життя тiльки як певне видiння або дурний сон, вiд якого їх пробудила

маленька моя Дiана; та сьомий мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi -

який вiн ґава!) був молодий Поет, i вiн почав твердити, на велику досаду

Дiанiти, що i вона сама, й iншi учасники дивертисменту (танцюючi нiмфи,

ельфи, лiсовики), лишень його, поетове, створення. Наскiльки я зрозумiв,

скiнчалось тим, що, обурена його самовпевненiстю, боса Долорес приводила

свого поета, тобто Мону, зодягнену в клiтчастi штанцi зi штрипками, на

батькiвську ферму за глушиною, щоб довести хвальковi, що вона-бо сама зовсiм

не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд

завiсу закрiплював глибоку iдею п'єси, яка повчала нас, що мрiя й дiйснiсть

зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах

з Лолiтою: вона так гарно захопилась "проблемами образностi", так чудовно