Лоліта

жалюгiдну повiсть.

11.

Якось у понедiлок, одного грудневого, здається, ранку, подзвонила мiс

Пратт i попросила мене приїхати поговорити з нею про дещось. Я знав, що

оцiнки в Доллi за останнiй мiсяць були не чудовi; та замiсть того, щоб

вдовольнитись яким-небудь правдоподiбним поясненням виклику, я уявив

бозна-якi жахи, й мусив пiдживитись пiнтою джинанаса, перш нiж зважитись

поїхати до школи. Повiльно, з таким почуттям, нiби весь я складений з

гортанi та серця, я зiйшов на плаху.

Мiс Пратт, величезна, неохайного вигляду жiнка з сивим волоссям,

широким, пласким носом i малими очками за скельцями рогових окулярiв,

запросила мене сiсти, вказавши на миршавий i принизливий пуф, мiж тим як

вона присiла з ваговитою спритнiстю на поруччя дубового крiсла. Кiлька

секунд вона мовчала, вп'явши в мене погляд, усмiшливий i допитливий. Я

згадав собi, що так вона дивилась i в перше наше побачення, ба тодi я мiг

дозволити собi спохмурнiти у вiдповiдь. Та ось її очi зслизнули з мене. Вона

впала в задуму - ймовiрно, позiрну. Нiби зважившись на щось, вона стала

обома товстопалими руками терти, складка по складцi, свою темно-сiру

фланелеву спiдницю на колiнi, зчищаючи щось - крейдовий слiд, може. За тим

вона сказала - й далi потираючи спiдницю й не здiймаючи очей: