Лоліта

кущi, й з'їжджає на слизьку дорогу. Пiднявши холодний погляд вiд книги,

дивлюсь на стiнний годинник в перегрiтiй унiверситетськiй бiблiотецi, серед

глибоподiбних молодиць, застиглих i перетворених у камiнь надлишком

людського знання. Прямую по газону коледжу разом зi служителем культу

Рiґґером (вiн же викладає Закон Божий в жiночiй гiмназiї): "Менi хтось

сказав, що її мати була вiдомою актрисою, загиблою при падiннi лiтака. Це не

так? Отже, я зле зрозумiв. Та невже? Ось воно що. Дуже сумно". (Волiєш,

любонько, сублiмувати маму?). Повiльно штовхаю металевий вiзочок з

накопиченими продуктами крiзь лабiринт супермаркету, позаду професора В.,

так само повiльного, нешкiдливого вдiвця, з очима цапа. Розчищаю лопатою

заснiжений в'їзд: пiджак скинутий, розкiшний чорно-бiлий шарф намотаний на

шию. Йду слiдом, без видних ознак хижого нетерпiння (навiть змушую себе

витерти ноги об мат) за донькою-гiмназисткою, яка входить в будинок.

Супроводжую Доллi к дантисту... гарненька асистентка, сяюча до нас... старi

часописи... ne montrez pas vos zhambres, як мовляла покiйниця. За обiдом з

Доллi в мiському ресторанi: ми помiтили, що мiстер Едгар Г. Гумберт їв свiй

бiфштекс у європейський спосiб - не кладучи ножа. Приятелi (майже двiйники)

насолоджуються концертом: два мармуролицих, умиротворених французи сидячих

близенько - мосьє Гумберт з музикальною донькою й мосьє Годен з не менш

обдарованим синочком професора В. (який проводить гiгiєнiчний вечiр в мiстi