Лоліта

вiдступила на декiлька крокiв (вже чуйна до мого зову) й за тим повернулась

i рушила по напрямку до мене, зi згасаючим усмiхом. Я багато бiльше любив

(можливо, тому що це нагадувало менi її першу незабутню сповiдь) - її манеру

зiтхати ("ах, мiй боже!") з жартiвно-мрiйливою покiрнiстю долi, або

промовляти довге "Ах, нi!" низьким ричущим голоском, коли удар долi вже

грянув. Та понад все менi подобалось дивитись на неї - як ми вже заговорили

про жести та юнiсть, - коли вона, бувало, колесила назад i вперед по

Теєрiвськiй вулицi на своєму новому роверi, який теж бачився привабним i

юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в

знеможенiй позi, поки швидкiсть виснажувалась. Зупинившись бiля поштової

скриньки, що належала нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал,

вилучений звiдти, сувала його назад, прижимала кiнчик язика до куточка

верхньої губи, вiдштовхувалась ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi

та свiтла.

В цiлому вона нiбито краще пристосувалась до свого оточення, нiж я в

свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi,

як зап'ястки, примхливостi поведiнки, якими вона наївно щиголяла взимку в

Калiфорнiї. Хоч я нiколи не мiг звикнути до тiєї постiйної тривоги, в якiй

б'ються нiжнi серця великих грiшникiв, я вважав, що в сенсi захисного

кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при вiкнi на своїй