Лоліта

прав. Я, бачте, зазiхав на умовну програму життя, на загальноприйнятi

розваги, на "речi, якi належить робити", на отрочеську рутину; адже нiчого

не є консервативнiшого за дитину, особливо дiвчинку, хоч яка вона там є

найказковiша, русява, рожевато-руда нiмфиня в золотiй димцi жовтневого

вертограду.

Не берiть моїх слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тiєї зими

(1948-1949р.) Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в непристойне дотикання з

хлопчаками. Як-бо я уважно не стежив за її дозвiллям, весь час траплялось,

звичайно, незрозумiле спливання часу, яке вона заднiм числом важилась

заткнути через аж надто мудрованi пояснення; й, звичайно, моя ревнiсть

раз-у-раз чiплялась поламаним кiгтем за найтоншу тканину нiмфетчиного

вiроломства; та я вкрай наявно вiдчував, - i нинi можу поручитись за

правильнiсть цього почуття, - що не варто було серйозно побоюватись. Я так

вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який

я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужської статi статистiв, якi

миготiли десь на задньому планi, але тому, що менi ставало "бiльш нiж

очевидно" (улюблений вислiв моєї тьотi Сибiлли), що всi варiанти

старшокласникiв - вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вiд можливостi тримати

ручку сусiдки в темному кiно, до самовдоволеного насильника з чиряками та

посиленим до гонкової потужностi самоходом - однаково вiдражали мою