Лоліта

5.

На Теєрiвськiй вулицi - однiй з кращих негендлярських вулиць, пiд

зеленими, рудими, золотими деревними шатрами поважного унiверситетського

мiстечка, було неминучим, щоб завелись особи, якi стрiчають вас чемним

гавкотом метеорологiчних вiтань. Я пишався точною температурою моїх

стосункiв з ними: жодної брутальностi, але повна вiдчуженiсть. Мiй сусiд на

захiд вiд мене, який мiг бути дiлком або професором, або тим i другим, був

промовляв до мене, поки голив газон або поливав авто, або дещо пiзнiше,

розморожував проїзд до ґанку (байдуже, що всi цi дiєслова не до ладу) та моє

уривчасте бумкання, будучи лише тiєю мiрою членоподiбним, що звучало як

трафаретне погодження або запитальне заповнення паузи, заважало будь-якому

розвитковi фамiльярних стосункiв. З двох будинкiв обабiч короткотривалого

пустища навпроти нас, один був позабиваний, а в iншому мешкали двi

професорки англiйської словесностi, твiдова, коротко-волоса мiс Лестер i

блякло-жiноча мiс Фабiан: єдиною їх темою пiд час наших коротких тротуарних

розмов були (я благословляв їхнiй такт!) юна привабнiсть моєї доньки та

"наївний шарм" Гастона Годена. Сусiдка моя зi схiдного боку була значно

шкiдливiшою вiд усiх. Ця банальна проноза вийшла прямо з фарсу. Її покiйний

брат був колись "причетним до унiверситету" - в якостi старшого сторожа.

Пам'ятаю, як вона раз зупинила Доллi на вулицi, поки я стояв при вiкнi у