Лоліта

з моєю кров'ю в жилах, Лолiту Другу, якiй було б вiсiм або дев'ять рокiв

1960-го року, коли я ще був би dans la fors de l' ge; бiльше скажу - для

люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un

vieillard encore vert (чи це зелененьке - просто гниль?), дивакуватого,

нiжного, слинявого д-ра Гумберта, який займається на безкiнечно привабнiй

Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", - уславленiм ще Вiктором Гюго.

В днi нашого дикого мандрування, не маю сумнiву, що як батько Лолiти

Першої я був до смiшного незадовiльним. Втiм, я дуже старався. Я читав i

перечитував книжечку з навмисно бiблiйним заголовком: "Спiзнай свою доньку",

дiстав її в тiй же крамницi, де купив Лолiтi в її тринадцятий день

народження, розкiшне, як кажуть у комерцiї, видання з "красивими

iлюстрацiями", "Русалоньки" Андерсена. Ба навiть у нашi найкращi хвилини,

коли ми читали в дощову днинку (причому Лолiтчин погляд перелiтав од вiкна

до її наручного годинника й знов до вiкна), або добре й ситно обiдали в

украй напханому "дайнерi" (в осiлiй подобi вагона-ресторану), або грали в

дурника, або ходили по крамницях, або мовчазно зорили з iншими

автомобiлiстами та їх дiтьми на розбиту, кров'ю забризкану машину й на

жiночий чобiток в канавi (чую, як Лолiта говорить, коли знов рушили в

дорогу: "Оце був той самий тип спортивних туфель, який я вчора так марно

описувала кретиновi-уряднику!") - в усi цi випадковi митi я собi бачився так