Лоліта

рiзко-зеленої кукурудзи, й усе це сполучення розкривалось вiялом - десь у

Канзасi.

Скрiзь, в просторi рiвнин, велетенськi дерева пiдступали до нас, щоб

збитись у догiдливi купи при шосе i зрядити окравками гуманiтарної тiнi

пiкнiковi столи, якi стояли на бурому ґрунтi, помережаному сонячними

блисками, сплощеними картонними чашками, деревною тирсою й викинутими

паличками вiд морозива. Моя небридлива Лолiта охоче користувалась

придорожнiми уборними - її чарували їх надписи: "Хлопцi" - "Дiвки", "Iван та

Мар'я", "Вiн" та "Вона", й навiть "Адам" та "Єва"; й поки вона там

перебувала, я зникав у поетичному снi, споглядаючи сумлiнну барвнiсть

бензинових приладiв, що вибивалась на дивнiй зеленi дубiв, або який-небудь

дальнiй пагорб, який видирався, вкритий рубцями, та все ще неприручений, з

гущин агрикультури, якi силились оволодiти ним.

По ночах високi вантажiвки, всипанi рiзнобарвними вогнями, як страшнi й

гiгантськi рiздвянi ялинки, пiдiймалися з пiтьми й грохкотiли повз нашого

спiзнiлого седанчика. I знов, наступного дня над нами танула вицвiла вiд

спеки лазур малонаселеного неба, й Лолiта жадала холодного трунку: її щоки

енергiйно вдавались углиб над соломинкою, й коли ми повертались в машину,

температура там була пекельна; проти нас дорога переливчасто блистiла;

далеко попереду стрiчне авто змiнювало, як мiраж, окрес у просяйку,