Лоліта

пiвденному штатi, що забрав у мене чотири долари, в який, судячи з

оголошення, слiд було завiтати з трьох причин: раз - тому що Джон Галсвортi

(посереднiй, давно скам'янiлий письменник) проголосив цей парк прекраснiшим

в свiтi; два - тому що Бредекер 1900-го року його позначив зiрочкою; й три -

тому що... о читачу, о мiй читачу, вгадай!... тому що дiти (а чи не була моя

Лолiта, чорт забирай, дитинчам?) "пройдуть, сповненi умлiвання, з сяйними

вiд розчулення вiчми, крiзь це передчування Раю, вбираючи красу, спроможну

накласти вiдбиток на все їх життя". "Не на моє", хмуро шпурнула Лолiта й

усiлась на лавку з недiльним додатком двох газет на своїх гарненьких

колiнцях.

Ми знову й знову пройшли всю гаму американських придорожнiх ресторанiв,

вiд простецького "Їси!" з його оленячою головою (згадую темний слiд довгої

сльози у внутрiшньому кутi скляного ока), нiбито "гумористичними"

кольоровими картками з сiдницями, нiмецького "курортного" типу, папiрцями

сплачених рахункiв, посадженими на кiл, льодяниками в виглядi лiлiпутових

рятiвних кругiв, чорними окулярами на продаж, рекламно-небесними видiннями

рiзних родiв морозива по стiнах, половиною шоколадного торта пiд склом i

кiлькома бридкими мерзенно досвiдченими мухами, звивисто й швидко повзучими

по липкiй цукернiй сипанцi на мерзотнiм прилавку; й до самого верхнього

розряду, до дорогого кабаре з пригашеним свiтлом, кумедно вбогою столовою