Лоліта

й далi читала свого журналу весь час, поки ми йшли до авта. Все ще читаючи,

вона була вiдвезена до примiської кав'ярнi. З'їла вона там порядний

брекфаст, я не мiг нарiкати; навiть вiдклала журнал, щоб їсти; та вона, така

завжди весела, була на подив зажурна. Я знав, що Лолiтонька може бути аж як

неприємною, а тому дужився тримати себе в руках, та з хоробрим усмiхом чекав

на бурю. Я не взяв ванну, не поголився, i в мене не подiяв шлунок. Хирляли

нерви. Менi не подобалось, як моя маленька коханка зводила плечима й

напинала нiздрi, коли я важився захопити її безневинними балачками. Я ґречно

спитав, наприклад, чи знала що-небудь про забави у лiсi Фiллiс Чатфiльд,

котра залишила табiр трохи ранiше, щоб поїхати до батькiв у Мейн?

"Послухай", сказала Лолiта, зробивши плакучу гримасу, "давай вiднайдемо iншу

тему для розмови". За тим я спробував - без успiху, як я не прицмокував -

зацiкавити її дорожньою мапою. Дозволю собi нагадати терплячому читачевi

(чию ласкаву догоду слiд було би перейняти й Лолiтi!), що метою нашої

подорожi було веселе мiстечко Лепiнґвiль, яке було десь поблизу

гiпотетичного шпиталю. План був цiлком довiльним (як, на жаль, довiльною

появила себе надалi не одна намiчена мета подорожi), й менi дрижали жижки,

коли я питав себе, як учинити, щоб весь замисел зостався правдоподiбним, i

який вигадати iнший правдоподiбний маршрут пiсля того, як ми передивимось

усi кiнодрами в Лепiнґвiлi. Iншими словами, Гумберт став усе далi й далi