Лоліта

блiдо-порцеляновi ноги й лiлейна шия створили на одну незабутню мить

надзвичайно приємну антифонiю (якщо можна висловити музичним термiном

вiдчуття в спинному мозку) до моєї спраги Лолiти, рум'яної й засмаглої,

збудженої й опоганеної. Блiденька дiвчинка вiдчула мiй погляд (який був,

утiм, цiлком недбалим i щирим) i, будучи до смiшного сором'язною, жахно

збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й

нарештi повернулась до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи

зi своєю коровистою матусею.

Я залишив шумний хол: вийшов назовнi; деякий час я стояв на бiлих

схiдцях, споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо лiхтаря в

набряклiй вогкiстю чорнотi хиткої неспокiйної ночi, й думав: усе, що зроблю,

все, що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв у пiтьмi,

неподалiк мене, чиюсь присутнiсть: хтось сидiв ув одному з крiсел мiж

колонами перону. Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його зрадив

ґвалтовний скрегiт вiдкриваної фляжки, за яким послiдувало скромне

булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування. Я вже наважився

вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос:

"Як же ти її злупив?"

"Прошу?"

"Кажу: дощ припинив"