Лоліта

28.

Милостивi панi присяжнi! Будьте терплячi для мене! Дозвольте менi

вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я

зоставив Лолiту, яка все ще сидiла на скраю бездонного лiжка, дрiмотно

пiднiмала ногу, кволо смикала шнурок i при цьому показувала спiдню сторону

голої ляжки до самого шва штанцiв у паху - вона завше з дивною неуважнiстю й

безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до ось такого оголення.

От, значить, яким був заповiтний образ її, що я його замкнув у кiмнатi,

наперед пересвiдчившись, що дверi не мiстять засува зсередини. Ключ з

нумерованим тягарцем з рiзьбленої деревини миттю перетворився на ваговите

"сезам - вiдкрийся", на казкову вiдмичку, спроможну вiдчинити блаженне й

страшенне майбуття. Вiн був мiй, вiн був частина мого гарячого, волосявого

кулака. За декiлька хвилин - скажiмо, двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher

ist sicher, як мовляв мiй дядько Густав), я вiдiмкну дверi номера 342 i

знайду мою нiмфетку, мою красу i наречену, в темницi криштального сну.

Присяжнi! Якби мiй захват мiг загучати, вiн би наповнив оцей буржуазний

готель оглушливим ревом. I, єдине, за чим шкодую сьогоднi, це що я не

залишив мовчки в швейцара ключ 342-ої i не залишив тiєї ж ночi мiсто,

материк, пiвкулю й усю земну кулю.

Дозвольте пояснити. Мене не дуже збентежили її каятливi iнакомовлення.