Лоліта

наповнюватись.

Готельний ресторан вiтав нас запахом смаженого жиру й склянистим

усмiхом. Це було просторе й претензiйне примiщення з манiрними фресками по

стiнах, що зображали мисливцiв, зачарованих у розмаїтих поставах серед

численних нецiкавих тварин, дрiад i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих

дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки

скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i кам'янолицi подавальницi в

зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на моє щастя - нас позбутись.

"Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Куїльтi", стиха

проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко

стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у

найдальшому кутi зали.

"На кого - на нашого товстого дантиста?"

Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад

на стiл свою розколисану склянку.

"Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того

письменника, що вiн на цигаркових рекламах".

О, славо! О, жiнки!

Коли принесли й бухнули на стiл солодке - для панночки великий клин

вишневого торту, а для її покровителя бомбочку вершкового морозива (значну