Лоліта

чорними вислими вухами, кокер-спанiєля, який на килимовiй флорi прямо-таки

танув пiд її долонею - та й хто б не танув, о моє бiдне серце...

Я ж, тим часом, прочищав горло i, крiзь натовп, собi шлях до окремої

контори. Там лисий, поросячого виду, старух - усi були старi в цьому старому

готелi - оглянув мене, пiдозрiлого брюнета, з чемним усмiхом, за тим

неквапно витяг мою (спотворену) телеграму, не подолав темних сумнiвiв,

обернувся, щоб поглянути на стiнний годинник, i нарештi сказав, що "дуже

вибачається" - держав кiмнату на два лiжка до половини сьомої вечора, а

тепер її здано: церковний з'їзд, бачте, збiгся з виставкою квiтiв у

Брайсландi.

"Моє iм'я" зимно перервав я, "не Гумберґ, i не Гамбурґер, а Герберт,

тобто, перебачте, Гумберт, i менi все одно, хай буде одинний номер, тiльки

додайте лiжко для моєї маленької доньки, їй десять рокiв, i вона втомилась".

Рожевий старець добродушно озирнув Лолiту, котра все ще стояла

навпочiпки, привiдкривши губи, слухаючи в профiль, що їй казала з глибини

кретонового крiсла хазяйка собаки, древня старуха, сповита фiалковими

вуалями.

Якi б сумнiви не мучили мерзотника, вони розвiялись на видок моєї

арiйської ружi. Вiн сказав, що певно вiднайдеться дещо, так - номер з

двiйною постiллю. Що ж до лiжечка -