Лоліта

коли ми поїхали по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого Спочину.

Повiтря, все перлисте вiд рiвної мжички, зоставалось теплим i зеленим, i

довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти

каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами.

"Ах, цей фiльм я дуже хочу подивитись! Пiдемо зараз по обiдi. Будь

ласка, пiдемо!"

"Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то, хитрий, розпалений чорт,

чудово знав, що на дев'яту годину вечора, коли почнеться його власна

вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах.

"Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло вперед, коли клята вантажiвка

перед нами, з карбункулами, якi запульсували на озаддi, зупинилась край

перехрестя.

Я подумав, що якщо ми не доїдемо до готелю - вмить, чудом, за

найближчим рогом - я втрачу всяку владу над гейзiвським ридваном з його

безпорадними "двiрниками" та несамовитими гальмами. Та дарма, перехожi, до

яких я звертався по вказiвки, або самi не знали мiста, або перепитували,

щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких

мудрованих пояснень, з геометричними жестами, географiчними тлумаченнями й

чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не доїжджаючи

будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з путi в лабiринтi їхньої зичливої