Лоліта

Лепiнґвiля на дев'яту годину вечора.

"Ми будемо в Брайслaндi в обiд", вiдповiв я. А завтра вiдвiдаємо

Лепiнґвiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?"

"У-гу"

"Шкода вiд'їжджати?"

"Унг-унг"

"Говори, Ло, а не рохкай. Розкажи менi що-небудь"

"Що саме, та-ту-сю?" (останнє слово вона вимовила дуже роздiльно й не

без iронiї).

"Все одно, що".

"Чи можна вас звати на ти i татом?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на

дорогу).

"Прошу".

"Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?"

"Стане день, мила Ло, коли ти збагнеш багато чуттiв та положень, як,

наприклад, гармонiю та красу чисто духовних стосункiв".

"Авжеж!", вiдказала нечемна нiмфетка. В дiалозi настала невизначена

пауза, заповнена мальовничим навкiллям.

"Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!"

"Менi здається, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову".