Лоліта

шум дерев i пташинi спiви, й моє калатливе серце...

Я стояв спиною до вiдкритих дверей i раптом вiдчув приплив кровi в

голову, почувши за собою її подих та голос. Вона з'явилась, тягнучи свою

пiдстрибуючу важку валiзу. "Здрастє, здрастє", i стала сумирно, позираючи

мене лукавими, радiсними очима й привiдкривши нiжнi вуста, на яких вигравав

трохи дурненький, та на подив звабний усмiх. Була вона тонкiша й вища, й на

мить менi намарилось, що обличчя її подурнiшало в порiвняннi з уявленим

знiмком, який я зберiгав бiльше мiсяця; щоки здавались запалими, й надто

щiльнi веснянки неначе розмазували рожеву селянську красу її рис. Це перше

враження (вузенький людський iнтервал мiж двома ударами хижого серця) ясно

передвiщало одне: все що овдовiлому Гумбертовi слiд було зробити, все що вiн

хотiв i зажадав зробити - було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем

сирiтцi aux yeux battus (i навiть цi свинцевi тiнi пiд очима були в

веснянках) пристойну освiту, здорове, щасливе дитинство, чистий дiм, милих

колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться на винагороду безталанному)

вiн, мабуть, знайде гарненьку отроковицю, призначену винятково для гер

доктора Гумберта. Втiм, як оком змигнути, як нiмцi кажуть, ця

небесно-добродiйна лiнiя поведiнки була стерта, i я наздогнав здобич (час

рушить швидше вiд наших фантазiй!), i вона знову була моєю Лолiтою - й

навiть була нею бiльше, нiж будь-коли. Я опустив руку на її теплу русяву