Лоліта

цiмрi, та я не здамся. Написав вже понад сто сторiнок, а нi до чого не

договорився. Мiй календар стає плутаним. Я поїхав за нею десь на серединi

серпня 1947-го року. Нi, здається, бiльш не можу. Серце, голова - словом,

все погано. Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта.

Повторюй це iм'я, набирачу, поки не скiнчиться сторiнка.

27.

Все ще в Паркiнгтонi. Ледве вдалося заснути на годинку. Прокинувся вiд

безглуздого й страшенно виснажливого злучання з маленьким, волохатим, зовсiм

менi не вiдомим гермафродитом. На той час була шоста година ранку, й менi

раптом спало на думку, що, мабуть, незле поїхати в табiр ранiше, нiж

домовлено. Я мав проїхати ще близько ста миль, а потiм добиратись до

Iмлистих Гiр i Брайсланда. Якщо я сказав, що приїду за Доллi в серединi дня,

то лише тому, що моя нетерпляча уява вимагала скорiшого наступу милосердної

ночi; та тепер менi стали бачитись всiлякi ускладнення i я весь iздригався

на думку, що за час вiдстрочки вона може раптом отак собi й подзвонити в

Рамздель. Проте, коли о дев'ятiй тридцять ранку я спробував завести мотор,

виявилось, що батарея наказала довго жити, й було опiвднi, коли нарештi я

залишив Паркiнгтон.

Я домчав до мiсця свого призначення о-пiв-на-третю; полишив авто в

сусiдньому гаю, де розбишацького вигляду рудий хлопчисько в зеленiй кошулi