Лоліта

голiвку й пiдхопив її валiзу. Вона вся була з руж та меду; на нiй була її

найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки та ноги вкривала

золотаво-брунатна засмага; подряпинки на них довжились пунктиром iз

крихiтних запеклих рубiнiв, а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались

на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу її ходу, чи то вiд того, що я

пам'ятав її завше на пласких пiдошвах, та здавалось, що її брунатно-бiлi

напiвчоботи їй надто великi i що до них надто великi пiдбори. Прощавай,

таборе "Ку", веселий "Ку-Ку", прощавай простий нездоровий столе, прощавай

друже Чарлi! В гарячому автi вона всiлась поряд зi мною, пришльопнула

спритну муху на своєму звабному колiнку, потiм енергiйно обробляючи в ротi

гумову жуйку й швидко вертячи рукоятку, опустила вiкно на своєму боцi й

знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс.

"Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм ще

встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком.

"Яка чаклунка?"

"Та нi, зi шлунком".

Я пояснив, що ми маємо залишитись деякий час поблизу; лiкарня

розташована в селищi бiля веселого мiстечка Лепiнґвiля, де на початку

дев'ятнадцятого столiття мешкав вiдомий поет, i де ми переглянемо всi

кiнопрограми. Вона знайшла, що проект - перший сорт, спитала, чи дiстанемось