Лоліта

обстежив клаптики листiв, що залишились у моїй кишенi. Вони надто ретельно

змiшались, щоб їх можна було роздiлити на три завершених тексти. Гадаю, що

слова "...i ти спробуй знайти його, адже я не можу купувати..." були з листа

до Ло. Деякi листи нiбито вказували на намiр Шарлотти бiгти з Ло в

Паркiнгтон або навiть назад у Пiскi, аби коршак не схопив її дорогоцiнне

ягня. Iншi шматки та скравки (аж нiяк не припускав, що мав такi дужi кiгтi)

явно стосувалися прохання прийняти дiвчинку не в пансiонат Св. Алгебри, а в

iншу, також закриту, школу, про яку казали, що її виховнi прийоми такi

суворi, нудьгавi й сухi (хоча в проспектi згадувався крокет пiд iльмами), що

заслужили школi прiзвиська Виправний Заклад для Шляхетних Панн. Третє,

накiнець, послання було безсумнiвно адресоване менi. Я розiбрав такi

шматочки фраз, як "...можливо, пiсля року розлуки я з тобою...", "...о, мiй

коханий, о мiй...", "...або, може бути, я помру..." Та взагалi, те, що я

наскубав, було не дуже змiстовно: рiзнi фрагменти цих поквапних послань були

так само сплутанi в моїх долонях, як основнi їх частини у бiдної Шарлотти в

головi.

Джон мав на той день побачення з клiєнтом, а Джоанi треба було

нагодувати собак, отже я був тимчасово позбавлений товариства моїх друзiв.

Добряки побоювались, як би я не покiнчив з собою, залишений без нагляду, й

не маючи iнших знайомих, котрi могли б їх замiнити (мiс Вiзавi злягла,