Лоліта

випадку. Одного вечора Шарлотта сама дала менi доцiльний привiд.

"У мене для тебе є сюрприз", сказала вона, дивлячись на мене нiжними

очима з-над ложки супу. "Восени, я i ти їдемо до Англiї".

Я неспiшно проковтнув свою ложку супу, витер вуста рожевим папiрцем (О,

прохолодна, тонка матерiя столової бiлизни в моїй Мiранi!) й сказав: "У мене

також є для тебе сюрприз, моя люба. Я й ти не їдемо до Англiї".

"Чому? В чому рiч?" спитала вона, назираючи - з бiльшим здивуванням нiж

я рахував викликати на свою вiдповiдь - за моїми руками (я проти волi

складав, рвав, м'яв i знову рвав нi в чому неповинну рожеву "серветку").

Зрештою, мiй усмiх дещо заспокоїв її.

"Справа є дуже простою", сказав я. "Навiть при найгармонiчнiшому шлюбi,

як наприклад наш, не всi рiшення приймає дружина. Є питання, для розв'язання

яких iснує чоловiк. Я добре можу собi уявити хвилююче задоволення, яке тобi,

як нормальнiй американцi, має достачити переїзд через океан на тому ж

трансатлантичному пароплавi, що й ледi Бiмбом, кузина короля Англiї, Бiль

Бiмбом, король мороженого м'яса, або голлiвудська хвойда. Й не маю сумнiву,

що я i ти презентували б найлiпшу рекламу для туристичної контори; ти з

вiдвертим упаданням, а я, стримуючи заздрiсний захват, дивимось в Лондонi на

варту палацу, на цих малинових гвардiйцiв, Бобрових М'ясоїдiв, чи як їх там

ще. Я ж бо, якраз, маю алергiю на Європу, включно з доброю старою Англiєю.