Лоліта

21.

Звичка бути мовчазним, коли я гнiвався, або радше, холодна й нiби

луската сторона мого гнiвного мовчання, наганяла, було, на Валерiю

неймовiрний страх: "Я не знаю, про що ти думаєш, коли ти такий-от i це мене

зводить з розуму", скаржилась вона. Я силив покарати Шарлотту мовчанням - та

вона хоч там як i надалi щебетала або брала мовчальця за пiдборiддя.

Дивовижна жiнка! Бурмочучи, що менi доводиться як нiяк писати наукову працю,

я забирався в свою колишню кiмнату; Шарлотта ж усе життєрадiснiше прикрашала

наше пожилля, вуркотiла в слухавку, писала листи. З-вiд мого вiкна, крiзь

глянсовий перелив тополевої листви, я мiг бачити її, яка йшла через вулицю й

задоволено кидала лист до мiс Фален.

Тиждень вогкої, похмурої погоди, який настав за нашими щойно

зображеними вiдвiдинами мовчазних пiскiв Очкового Озера, був одним з

найчорнiших в моєму життi. За тим промайнули два-три неясних променi надiї -

перед остаточним спалахом сонця.

Я збагнув, що в мене є добрий мозок, що вiн працює досконало й менi

слiд цим скористатись. Хай я не смiв втручатись у плани дружини на Лолiту

(яка ставала з кожним днем теплiша й смаглявiша пiд ясним небом безнадiйної

далi), але ж я мiг вiднайти якийсь основний спосiб для затвердження

загального свого авторитету, який я мiг би в подальшому вжити в окремому