Лоліта

неспроможний змусити себе це виконати!

Вона пливла поряд зi мною, як довiрливий неповороткий тюлень, i вся

логiка пристрастi кричала менi у вуха: "Не чекай!" А я, панове мої, не мiг i

не мiг! Мовчки я завернув до берега, й статечно, сумлiнно, вона повернула

також, i захриплий вiд крику диявол i доти повторював свою раду, й доти ще я

не мiг змусити себе втопити це нещасне, слизьке, велетiле створiння. Крик

дедалi глухнув у мiру того, як я усвiдомлював сумовиту iстину, що нi завтра,

нi в п'ятницю анi в який iнший день чи нiч, не наставлю себе на її вбивство.

О, я мiг уявити, що страшенними ляпанцями порушую симетрiю валеччиних

грудей, або ще якось iнакше завдаю їй бiль, - й так само ясно мiг побачити

себе, який вганяє кулю в черево її коханця, так, щоб вiн охнув i сiв. Та

Шарлотту вбити я не мiг - особливо коли, як таке, становище не було,

можливо, таким безнадiйним, яким воно в'являлось на перший подрог того

жахливого ранку. Впiймав би я її за сильну ногу, що вiдбивалась, побачив би

я її здивований погляд, почув би її страшний голос, пройшов би таки через це

випробування, її привид переслiдував би мене все життя. Мабуть, якби ми жили

в 1447-му роцi, а не в 1947-му, я обминув би своє сумирне єство, пiдсипавши

їй класичну отруту з порожнього агату на перснi, напоївши її роковим

солодким зiллям. Та в нашу буржуазну еру, коли всi тицяють носа в чужi

справи, це не минулося б менi так, як зiходило в пооббиваних парчею глухих