Лоліта

ясочки, й дещо вiд цього плазування збереглося й тепер у моєму ставленнi до

неї. Я мав тiльки один козир - те, що вона нiчого не знала про моє потворне

захоплення її дiвчинкою. Її злостило, що я подобався дiвчинцi; та моїх

власних почуттiв вона вгадати не могла. Валерiї я би сказав: "Послухай-но,

товста дурепо, c'est moi qui d cide, що є добре для Долорес Гумберт".

Шарлоттi ж я навiть не смiв сказати (з догiдливим спокоєм): "Вибач мене,

горличко, та я не згодний з тобою. Даймо дiвчинцi ще один шанс. Я готовий

вчити її вдома рiк або два. Ти сама колись мовила". Рiч у тiм, що я не мiг

нiчого сказати Шарлоттi про дiвчинку без того, щоб не викрити себе. Ах, ви

не можете собi уявити (як i я нiколи не уявляв собi), якi вони, цi жiнки з

принципами! Шарлотта, котра не помiчала фальшу буденних умовностей, правил

поведiнки, патентованої їжi, книжок, i людей, на яких вона молилась, негайно

вирiзнила б неправильну iнтонацiю, якi б слова я не промовив з метою

втримати Лолiту бiля себе. Вона була як музикант, котрий може бути в життi

геть непутящим, позбавленим iнтуїцiї та смаку, проте диявольськи-точний слух

якого прочує найменшу ноту в оркестрi. Щоб розбити силу її волi, менi було б

потрiбно розбити їй серце. Якби я розбив їй серце, мiй образ у ньому

розбився б також. Якщо б я їй сказав: "Або я роблю з Лолiтою, що хочу - й ти

помагатимеш менi тримати справу таємно, - або ж ми в цю мить розлучаємось",

вона б сполотнiла, немов перетворившись на матове скло, й неспiшно вiдповiла