Лоліта

обличчi Лолiти. Ми випивали щось - вiскi або джин перед тим як лягти спати,

й це допомагало менi уявляти доньку, поки я пестив матiр. Ось - бiле черево,

в якому моя нiмфетка лежала згорнутою рибкою 1934-го року. Це ретельно

пофарбоване волосся, таке для мене неживе на дотик i нюх, давало iнодi (у

свiтлi лампи, в двоспальному лiжку з чотирма колонками по кутах) вiдтiнок,

якщо не м'якiсть, Лолiтчиних кучерiв. Я все повторював собi, мiж тим як

орудив моєю тiльки-но сфабрикованою, натурального росту дружиною, що в

бiологiчному сенсi вона являє собою максимально доступне менi наближення до

Лолiти; що в Лолiтчиному вiцi, Лоттонька була школяркою не менш спокусливою,

нiж тепер її донька, - й чим буде коли-небудь донька самої Лолiти. Я змусив

дружину витягти - з-пiд цiлої колекцiї чобiт (у покiйного пана Гейза була,

як виявилось, трохи не патологiчна жадоба до взуття) - тридцятирiчний

альбом; щоби я мiг побачити, якою була на вид Лотта дитиною; й попри

неправильнiсть освiтлення, та недоладнiсть одягу, я спромiгся угледiти першу

неясну чернетку Лолiтчиного образу, її нiг, маслачкiв, задертого носика.

Лотелiта! Лолiтхен!

Так, через огорожi часу, я запускав порочний погляд в чужi каламутнi

вiконця. I коли шляхом мiзерних, шпарких, наївно-жадiбливих любощiв, ця

жiнка з царственними сисцями й огрядними стегнами, готувала мене до того,

щоб я мiг виконати нарештi свiй щонiчний обов'язок, я-бо й тут ще силився