Скотоферма

Невдовзі після повернення з Іспанії прийшло мені на думку виступити проти радянського міфу, вдаючись до казкової форми, доступної майже кожному читачеві, яку легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли раптом одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив, як малий, може, десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну тяглову коняку та лупцював її, як тільки вона хотіла звертати убік. Мені майнуло в голові, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б в силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті класи визискують пролетаріат.

Продовжуючи прогулянку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячого погляду, міркував я, класова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба визискувати тварин — усі люди згуртовані між собою. Правдива боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну позицію, не важко було побудувати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо інша праця завжди віднімала в мене час. Врешті я включив у неї деякі події, наприклад, конференцію в Тегерані, що тим часом відбулася. Проте головні нариси оповідання були чітко накреслені в моїй уяві ще за шість років до їхнього літературного опрацювання.

Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім, я хотів би підкреслити дві позиції. Ось перша: окремі епізоди, хоч загалом і правдиво переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані хронологічно. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу позицію більшість критиків не звернули уваги, може, тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку із враженням, що вона кінчається цілковитим примиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після Тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СРСР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як виявилося, не дуже помилявся.

Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, додам, що я удівець і маю майже трилітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.

Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це «Tribune», суспільно-політичний тижневик, що репрезентує, загально кажучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (звіт з моїх досвідів у іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есе переважно про сучасну популярну англійську літературу, наголос в них більш соціологічний, ніж літературний).

ДЖ. ОРУЕЛЛ.

Пан Джоунс, хазяїн ферми «Статок», як завжди, позамикав на ніч усі курники, та сп’яну забув позачиняти й лази. Ліхтар у його руці танцював соняшником на вітрі, відкидаючи туди й сюди жовтий сніп світла, коли він плентався через подвір’я до чорного ходу садиби, де, скинувши на порозі чоботи з ніг, зачерпнув у сінях ще одну кварту пива з барила, останню того дня, і почалапав сходами на другий поверх, до спальні, в якій вже давала хропака пані Джоунс.

Щойно у спальні погасло світло, як по всіх господарських будівлях ферми прокотилася хвиля гомону й метушні. Ще зранку тут пройшла чутка, що минулої ночі старий Мер, йоркширський кнур — призер середньої білої породи, бачив дивний сон і хоче розповісти про нього своїм чотириногим землякам. Потайки було домовлено, що всі вони зберуться у великому хліві, як тільки згине з очей пан господар. Кнур Мер, більш відомий людям під його призовим прізвиськом Красунь Округи, користався на фермі такою пошаною, що жодна твариняча душа не відмовилася пожертвувати якоюсь годиною, аби лиш почути його бесіду, й усі потяглися на збори.

Сидячи на своїй солом’яній підстилці в дальньому кінці хліва на помості під підвішеним до крокви ліхтарем, на них уже чекав сам Мер. Після того як йому минуло дванадцять, він почав на очах набирати в тілі, що однак не заважало йому зберігати свій звичайний вигляд, мудрий і доброзичливий водночас, попри той факт, що йому зроду не спилювали ікол. Незабаром уся твариняча громада була у зборі, й усі почали розташовуватися якнайвигідніше, кожен на свій манір. Першими, як завжди, з’явилися собаки — Блубелл, Джессі та Пінчер, за ними повагом увійшла свинота, яка одразу зайняла усі перші місця на соломі перед помостом. Кури, як одна, позлітали на лутки, голуби ще вище на крокви, вівці й корови полягали позаду свиней і заходилися, як одне, ремигати. Водночас, як завжди, прийшла пара запряжених коней — Конюшина та Боксер, крокуючи неквапливо й обережно, щоб, бува, не наступити своїми могутніми волохатими ногами на котрогось із менших сестер чи братів, що примостилися на соломі. Конюшина була рослою ставною кобилою, яка останніми часами безнадійно поогряднішала, особливо після народження четвертого лошачка. Боксер ростом сягав мало не двох метрів, а за силою міг би легко дати фору двом звичайним конякам, коли б ті раптом надумали з ним змагатися. Біла смуга уздовж усього храпа надавала йому ледь дурнуватого вигляду, та й, по правді кажучи, великим розумом він ніколи не відрізнявся: загальну повагу йому забезпечували його рівна, лагідна вдача та воістину неймовірна працьовитість. Слідом за кіньми придибали біла коза Муріелла та віслюк Бенджамін, найстаріший за віком житель ферми, і, далебі, з найпаскуднішою вдачею. Загалом мовчазний, він розтуляв пельку хіба лиш для того, щоб висловити якусь капость: мовляв, слава богу, що той дав йому хвоста, яким можна відганяти ґедзів, та чи не краще було б, коли б він забрав і тих ґедзів, і того хвоста. Ще нікому на фермі не вдалося побачити чи почути, як він сміється, а на природне запитання, чому він такий понурий, відповідь у нього була завжди одна: «А я не бачу тут нічого смішного». Як не дивно, щира приязнь єднала його з Боксером, хоча сам він ніколи цього не визнавав, і ще не було неділі, якої б вони не провели разом, пліч-о-пліч на невеличкім випасі за фруктовим садом, мирно поскубуючи травицю у цілковитій мовчанці.

Допіру полягали Конюшина та Боксер, як до хліва впурхнула вервечка метушливих каченят, що відбилися від своєї неньки: бідолашні заходилися кидатися туди-сюди і схвильовано крякали, шукаючи безпечного притулку, де б на них часом ніхто не наступив. Розчулена Конюшина тут же по-материнськи витягла свої довгі ноги, влаштувавши таким чином для малят огорожу, де ті дружно вмостилися й майже одразу поснули. Нарешті до хліва, хрумтячи грудочкою цукру, грайливо забігла Моллі, гарненька, але трохи придуркувата юна біла лошиця, яка останнім часом тягала бідарку пана Джоунса. Прогарцювавши аж до самого помосту, де вже не було де ні лягти, ні сісти, вона одразу заходилася кокетливо махати своєю сніжно-білою гривою, сподіваючись привернути увагу присутніх до вплетених їй червоних стрічок. Останньою з’явилася кішка, шукаючи за звичкою найтеплішої місцини, і незабаром прослизнула поміж Конюшиною та Боксером, де вдоволено вуркотіла від початку й до кінця Мерової промови, не вловивши з неї жодного слова.

Усі тварини були тепер у зборі, крім, хіба що, Мойсея, ручного крука, який у цей час міцно спав на тичці перед чорним ходом садиби. Пильно оглянувши хлів й переконавшись, що вся громада належним чином влаштувалася й уважно чекає його слова, Мер почистив горлянку і почав так:

— Товариші! Як ви вже, сподіваюся, чули, минулої ночі я бачив дивний сон. Та про це потім. Передусім я хотів би сказати вам ось про що. Нещодавно я дійшов висновку, що недовго вже залишилося мені ряст топтати, тож мій обов’язок — поділитися з вами тим досвідом, що його я набув упродовж мого довгого життя. В мене було доволі часу для роздумів, коли я лежав сам-один у своїм стійлі, і, думаю, не помилюся, коли скажу, що пізнав сенс життя на нашій планеті не гірше за будь-кого з моїх чотириногих сучасників. Саме про це й хотів би вам повідати.

Ото у чому ж полягає сенс нашого з вами тваринячого життя? Гляньмо правді у вічі, товариші, — короткі дні, відпущені нам природою, минають у тяжких злиднях і ще тяжчій праці. Відколи ми з’являємося на світ, нам дають їсти рівно стільки, скільки потрібно, щоб ми не сконали з голоду, і ті, в кого є сили, змушені працювати до останнього подиху, а як тільки настане день, коли ми вже ні на що не спроможні, як нас тут же відвозять на бойню, де й убивають із лютою жорстокістю, притаманною людям. Жодна тварина в нашій країні віком понад один рік не відає, що таке щастя чи бодай заслужений відпочинок. Жодна тварина в нашій країні не знає, що таке воля чи, як іще кажуть, свобода. Суцільні злидні й рабство — ось що таке наша твариняча доля, і, як ви всі добре знаєте, це, на жах, гірка правда.

Та чи природний він — такий стан речей? Чи є він фатальним і неодмінним наслідком того, що наша земля вбога і не може забезпечити пристойного життя всім тим, хто на ній живе і працює? Ні, товариші, ні — і ще тисячу разів ні! Клімат у нас прекрасний, ґрунт у нас родючий, здатний прогодувати од пуза незрівнянно більше наших сестер і братів, ніж ті, що нині животіють на нашій батьківщині. Ба навіть така невеличка ферма, як наша, могла б стати домівкою принаймні дюжини коней, кількох десятків корів, сотень овець — домівкою, де всі жили б у такому затишку й достатку, про які нині можна лиш мріяти. Чому ж ми змушені миритися з таким нестерпним станом речей? А лиш тому, товариші, що майже всі плоди нашої тяжкої й непосильної праці день і ніч привласнюються підступними й пожадливими двоногими злодіями, інакше кажучи, людьми. Саме в цьому, товариші, і криється корінь зла. Все коріниться в одному-однісінькому слові — л ю д и н а! Ось хто наш єдиний справжній ворог — люди! Варто прибрати людство зі сцени — і навіки зникне головна причина голоду та надтваринячої праці.

Людина, товариші, це єдина істота у світі, яка споживає, нічого не виробляючи. Жодна людина не дає молока, не несе яєць, не має досить потуги, щоб тягти плуга, ні навіть досить прудкості, щоб наздогнати зайця. І ця двонога нікчема проголосила себе царем і богом над усією сущою на світі скотиною, всіма тваринами! Нас щодня женуть на роботу, нам одсипають на прокорм самий мінімум, аби ми лиш не витягли з голоду наші кінцівки, бо решта — то власність людини. Хоча, здавалося б, хто обробляє землю, як не ми з вами нашим потом, хто угноює її, як не ми з вами нашим лайном, а що ми маємо натомість, крім цілої шкури — і то ще коли пощастить? От ви, славні корівки, що лежите переді мною, скажіть: скільки відер молока віддали ви людям бодай від початку цього року? І що сталося з цим молоком, якого б отак вистачило, щоб вигодувати міцних і бадьорих телят?! Усе воно, до останньої краплини, потекло у горлянки наших ворогів! А тепер кажіть ви, любі курочки, скільки сотень яєчок знесли ви за той самий час і скільки милих курчаток могли б з них висидіти? Де ж решта, питаю я вас? Решта пішли на базар, аби лиш у нашого пана не переводилися гроші. Скажи й ти, Конюшино, де ті четверо лошат, що їх ти в радості понесла й у муках породила на світ, сподіваючись, що вони стануть тобі втіхою й підтримкою на старості літ? Їх ще стригунцями було продано за гроші, і тобі вже не судилося довіку побачити жодного з них. А що ти дістала в подяку за свої материнські страждання і каторжну працю на полі — що, крім жмутка сіна у самотній стайні?

Ба навіть наше жалюгідне животіння — і те рідко коли може скінчитися природною смертю. Я кажу не про себе. Мені вже годі нарікати на долю, бо я якраз один із небагатьох, кому якимось дивом поталанило. Мені вже минуло дванадцять літ, і я дав життя більш ніж чотирьом сотням дітей. Так мав би жити кожен нормальний кнур. Та, на жаль, навіть я не гарантований від того, що мої останні хвилини не скінчаться під безжальним ножакою. От ви, юні рожеві поросятка, що так любо сидите переді мною, знайте: не мине й року, як зовсім поруч із цим місцем пролунає ваш відчайдушний зойк, останній у житті. І така доля неминуче спостигне кожного з нас — корів, свиней, курей, овець — усіх до одного. Її не судилося уникнути нікому, навіть вам, коні й собаки. Можеш бути певний, Боксере, нехай тільки прийде той день, коли твої могутні м’язи відмовляться тобі служити, і пан Джоунс тут же відправить тебе до гицля, котрий переріже тобі горлянку і зварить на харч хортам. І, до речі, щодо собак, то як тільки вони постаріють і втратять зуби, пан Джоунс прив’яже їм цеглину на шию і втопить у найближчому ставку.

І хіба ж нині не бачить кожен, хто не сліпий, товариші, що всі наші біди мають лиш одне конкретне джерело — це тиранія людства! Варто позбутися людей, і плоди нашої праці перейдуть у нашу власність, забезпечивши нам добробут і свободу на віки. Подумайте: до нашого спільного щастя, як кажуть, ратицею подати! Що нам належить для цього зробити? Лише одне, товариші: невтомно працювати, віддаючи всі наші помисли одній високій меті — визволенню від тиранії людства! І ось вам мій заповіт, товариші: повстаньте, гнані і голодні! Я точно не знаю, коли станеться це повстання, — можливо, за тиждень, можливо, за сто років, але так само виразно, як я бачу цю солому під собою, я відчуваю, що рано чи пізно справедливість візьме гору. Тож скільки б вам не залишалося жити, товариші, віддайте решту вашого життя служінню цій шляхетній меті. А головне, я заповідаю вам переказати це моє послання тим, хто прийде після вас, так, щоб майбутні покоління могли продовжити нашу боротьбу й довести її до переможного кінця.

І не забувайте, товариші: ваша рішучість повинна лишатися непохитною. Нехай жодні супротивні заклики не зіб’ють вас із вірного шляху. Затуліть, хто чим може, свої вуха і одностайно плюньте на тих, хто доводитиме вам, що у вас, тварин, можуть бути спільні інтереси з ними, людьми, що благо і процвітання одних — благо й процвітання інших. Бо все це — нахабна брехня! У людей є лиш одні інтереси — їхні власні! Тож нехай і серед нас, тварин, восторжествує непорушна єдність і цілковита солідарність у нашій священній боротьбі! Всі люди — вороги тваринячого роду! Весь тваринячий рід — то наші друзі!

У цю мить зчинився страшенний ґвалт. Ще під час Мерової промови чотири дебелі пацюки вилізли зі своїх нір і, присівши на задні лапки, уважно дослухалися до кожного його слова. І от раптом їх завважили собаки. Важко сказати, чим би все це скінчилося, коли б пацюки були не такі прудкі і не встигли вчасно шмигонути до нір. Мер рішуче підняв угору свою праву передню ратицю, вимагаючи відновлення тиші.