Повелителі мечів

Сервде вимовив ім’я куди більш складне, ніж його власне, яке складалося з багатьох складів. Корум не запам’ятав його і не зміг би

повторити.

- Хто він такий? Я навіть не підозрював, що на світі існують подібні створіння. І вже якщо на те пішло, я ніколи не зустрічався і з

твоїм народом.

Звідки ти?

Сервде розкинув руки в сторони.

- Ми жити тут. В лісі. Ліс Лаар. Мій пан жити тут. Ми жити тут багато-багато-багато днів, ще до вадаг, твій народ.

- А де зараз твій пан? - Знову запитав Корум.

- Він піти. Не хотіти, щоб його бачити інші. - І раптово Корум згадав давню легенду, в якій говорилося про буру людину з Лаара, яка

жила далеко на заході. Зараз легенда стала реальністю. Але в ній, якщо Коруму не зраджувала пам’ять, не згадувалося про дивного гіганта, імені якого він навіть не міг вимовити.

- Пан говорить, поруч інше місце, де ти видужати, - сказала бура людина.

- Про що ти, Сервде?

- Тобі йти інше місце, до мабден. - Корум іронічно посміхнувся.

- Ні, Сервде. Навряд чи мабдени займуться моїм лікуванням.

- Інший мабден.

- Всі мабдени - мої вороги. Вони ненавидять мене. - Корум глянув на свою скалічену руку. - А я ненавиджу їх.

- Ті старий мабден, хороший мабден. - Корум насилу піднявся на ноги, похитнувся. Він був чисто вимитий і все ще абсолютно голий. Його

тіло покривали синці та подряпини.

Раптово у нього сильно заболіла голова, засмикався пульс в обрубці руки.

Тільки зараз Корум усвідомив, що став калікою. Він уникнув найгіршого, але ніколи вже не буде таким, як раніше.