Повелителі мечів

- Нам пора додому. Скоро прилив.

Вони мовчки поскакали до берега.

Синє море ліниво накочувалися хвилі на білий пісок; попереду виднілася дамба, яка з’єднувала Бро-ан-Вадаг із замком Мойдель -

давнім кордоном Лайвм-ан-Еша. Від князівства, яке колись займало величезну територію, залишився один скелястий острів, - решта земель

були затоплені водою.

Чайки, голосно скрикуючи, планували в безхмарному небі, а потім поверталися в гнізда на скелях острова. Копита коней грузли в м’якому піску. Раптово Корум вловив краєчком ока якийсь рух далеко в морі. Він підвівся на стременах і натягнув поводи.

- Що ти побачив? - Запитала Раліна.

- Сам не знаю. Схоже на гігантський вал, але зараз не час штормів.

Раліна нахилилася в сідлі.

- Мені здається, в милі-двох від берега піднявся туман. Дуже погано видно…

Так, ти правий…

Вода біля берега покрилася брижами, захвилювалася.

- Такі хвилі бувають від корабля, що йде з великою швидкістю, - зауважив Корум. - Коли…

Він обірвав себе на півслові і пильно подивився вдалину.

- Скажи, ти не бачиш в тумані тінь - тінь… тінь людини?

- Звичайно, бачу. Міраж, напевно, занадто вже вона велика.

- Ні, - сказав Корум. - Це - рибалка-велетень. З його вини я потерпів корабельну аварію біля берегів Кулокраха.

- Блукаючий Бог! - Вигукнула Раліна. - Бог-Рибалка! Побачити його погана прикмета!

- Що правда, то правда, - пожартував Корум. - Коли я бачив його востаннє, добром справа не скінчилася.

Хвилі все дужче й дужче накочувалися на берег, і Корум з Раліною змушені були відвести своїх коней у ліс.