Повелителі мечів

покритий струпами і болячками. У нього було червоне потворне обличчя, а з рота стирчали гнилі корінці зубів.

Якби не ріст Валета Мечів, Корум ніколи не прийняв би його за Бога. Але Аріох був велетнем, а меч - символ влади, - не поступився

б в довжину найвищій вежі Ерорна.

По стінах гігантського залу розташовувалися яруси. Вони піднімалися один за іншим до далекого куполу, окутаного туманом. І на

кожному з ярусів копошилися мабдени, в більшості своїй - голі. Ні крапельки не соромлячись, вони злягалися прямо на підлозі, билися

між собою, катували один одного. Між ними снували істоти, яких Ганофакс називав шефанго.

Чорний, як ніч, меч Аріоха був поцяткований рунами. Одні мабдени старанно начищали їх, інші - мили лезо меча, треті - натирали до

блиску золотий ефес.

Кожен мабден був зайнятий своєю справою. Багато з них, подібно вошам, скакали і повзали по неосяжному тілу Бога, прокусуючи шкіру,

висмоктуючи кров. Аріох не звертав на них ніякої уваги. Він не відривав погляду від двох забіяк демонів.

Невже цей велетень-мабден, схожий на п’яного селянина, що валяється в хліві, був всемогутнім Аріохом? Злобним чудовиськом, яке

знищувало народи, і нещадно мстило древнім расам тільки за те, що вони виникли до його появи в цьому світі?

Валет Мечів розреготався, і кілька мабденів-паразитів звалилися на підлогу.

Одні - розбилися, інші - піднялися як ні в чому не бувало і знову почали терпляче дертися на тіло Бога, посмоктуючи по шляху його

кров.

У брудній бороді Аріоха ішов бій за залишки їжі, що прилипла до волосся.

В паху Аріоха мабдени штовхалися, вишукуючи місця поніжніше.

Обидва демона впали без сил. Перший був мертвий, другий ледь дихав, але все ще сміявся. Через деякий час і він замовк.

Аріох ляснув себе по стегну, прикінчив кілька мабденів, потім пошкріб живіт. Подивившись на закривавлену долоню, він витер її об

волосся. Мабдени, які копошилися на голові, тут же кинулися пожирати свіжу їжу.