Повелителі мечів

Бог глибоко зітхнув і з насолодою почав колупати в носі пальцем завбільшки з тополю.

Корум побачив, що галереї і яруси були з’єднані сходами, але він ніяк не міг збагнути, яка з них веде в найвищу вежу палацу.

Зайшовши в зал, вадагський принц обережно пішов по кам’яних плитах підлоги.

Аріох насторожився, - мабуть, вуха його вловили незвичний звук. Нахиливши голову, він подивився вниз. Величезні очі втупилися на

Корума, гігантська рука витягнулася і схопила його.

Корум вдарив по руці шпагою, що було сил, але Аріох лише розсміявся і підніс його до себе.

- Це ще хто такий? - Прогримів потужний голос. - Ні. Ти не мій. Я таких не робив.

Корум продовжував рубати і колоти шпагою, але Аріох, здавалося, нічого не відчував, хоча вістря кожного разу встромлювалося глибоко в руку.

- Ні. Безумовно не мій, - роздратовано гримнув голос. - Так. Його створіння.

- Кого - його? - Викрикнув Корум, відчайдушно намагаючись звільнитися.

- Того, чий палац дістався мені у спадок. Тебе зробив Аркін-законник. Дуже похмура особистість. Я думав, вас давно не існує.

- Аріох! Ти знищив весь мій народ!

- А, це добре! Кажеш, нікого не залишилося? І ти приніс мені цю радісну звістку? Чому ніхто з моїх не доповів мені про це раніше?

- Відпусти мене! - Крикнув Корум.

Аріох розкрив долоню, і Корум піднявся на ноги, важко дихаючи. Він ніяк не чекав, що Валет Мечів виконає його прохання.

А потім Корум раптово, зрозумів як несправедливо обійшлася з ним доля.

Валет Мечів не плекав ненависті до вадагів. Він ставився до них так само, як до мабденів-паразитів, які смоктали його кров. Подібно

художнику, відскрібуючому з палітри старі фарби, Аріох стер картину з полотна світу і намалював на ньому нову. Всі муки, які випали на

долю вадагів, всі випробування, які переніс Корум, сталися через каприз безтурботного Бога, який рідко звертав увагу на тих, ким він

правив.