Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Поле?

Він глянув на Енні, досі стискаючи в руці гроші. Загалом у гаманці виявилося чотириста двадцять доларів.

— Так?

Вона знову дивилася на Пола тим самим ніжним, материнським поглядом, від якого він ніяковів. Можливо, через суцільну, щільну чорноту, що пролягала по інший бік її очей.

— Ти що, плачеш, Поле?

Він провів рукою по щоці — дійсно, пальці були мокрі. Він посміхнувся та простягнув їй гроші:

— Розчулився трохи. Думав про те, скільки добра ти мені зробила. Гадаю, більшість людей не зрозуміє… але я знаю.

Очі Енні також бриніли від сліз, коли вона нахилилася та ніжно поцілувала Пола в губи. Він відчув її дихання, її запах, що походив із темних, затхлих камер у її нутрі, схожий на сморід мертвої риби. Він був у тисячу разів гірший за смако-запах брудної ганчірки. Пол згадав її подих,

(«!дихай чорт забирай ДИХАЙ!» )

що колись увірвався в його горло, наче вітер із самого пекла. Шлунок звело судомою, але Пол усміхнувся до Енні.

— Я люблю тебе, мій милий, — сказала вона.

— Ти не посадиш мене в крісло перед тим, як підеш? Я хочу писати.

— Звісно, — відповіла вона й обійняла його, — звісно, мій милий.

Ніжності Енні вистачило лише на поцілунок, бо коли вона вийшла з кімнати, то замкнула за собою двері. Проте це не становило проблеми для Пола. Цього разу він не знемагав від болю та ломки. А ще він запопадливо зібрав був із підлоги чотири шпильки та запхнув їх під матрац до пігулок, наче білочка, що запасалась горішками на зиму.

Коли Пол переконався, що Енні поїхала, а не вештається навколо будинку, перевіряючи, чи він не «лаштує каверз» (іще один вілксизм у його лексиконі), він підкотив візок до ліжка та дістав шпильки. Прихопивши графин із водою та упаковку «Клінекс», що стояла на нічному столику, він поїхав до дверей. Хоча на перекинутій через бильця дошці вмостилася «Роял», обертати колеса було не важко — Пол уже добряче підкачав собі м’язи. Енні Вілкс, мабуть, здивувалася би, якби дізналася, наскільки сильними стали його руки, і Пол сподівався, що одного дня вона таки дізнається.

«Роял» була лайняною друкарською машинкою, проте гантель із неї вийшла непогана. Пол почав піднімати й опускати її кожного разу, як опинявся в кріслі, а Енні виходила з кімнати. П’ять підйомів на шість дюймів — от і все, на що він спромігся з самого початку. Тепер він робив вісімнадцять-двадцять підйомів без перепочинку. Непогано, зважаючи на те, що ця байстрючка важила принаймні п’ятдесят фунтів.

Він колупався однією шпилькою в замку, тримаючи дві запасні в роті, як це робить кравчиня, що підрублює сукню. Пол подумав, що на заваді може стати уламок першої шпильки, який загубився десь усередині механізму, але обійшлося. Він майже одразу намацав важілець та натиснув на нього, одночасно рухаючи язичком замка. На якусь мить Пол замислився, чи Енні часом не навісила зовні засувку, — він докладав усіх зусиль, аби виглядати слабшим і кволішим, ніж почувався насправді, проте ніколи не треба недооцінювати підозріливість справжнього параноїка. Двері відчинилися.

Пол знову відчув тривогу, провину та бажання чимшвидше покінчити з цією справою. Вуха були налаштовані на гарчання Старої Бессі, що завертає на під’їзну доріжку, хоч Енні поїхала не більше сорока п’яти хвилин тому. Він дістав жмуток серветок, умочив його в графин і незграбно перехилився через бильце крісла, стискаючи в долоні промоклий папір. Скрегочучи зубами та не зважаючи на біль, він почав відтирати відмітини з правого боку одвірка.

Пол відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що слід легко відмивався. Він боявся, аби колісні втулки не зішкрябали шар фарби, проте риски виявилися поверхневими.

Він відкотився від дверей, розвернув крісло та під’їхав ближче, аби витерти іншу відмітину. Коли справу було зроблено, він здав назад і подивився на одвірок, намагаючись оглянути його з точки зору надміру підозріливої Енні. Відмітини й досі були там, але бліді, ледь помітні. Пол вирішив, що все буде гаразд.