Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Вона знала, — прошепотів Пол. — Звісно , знала. Принаймні, мала певні підозри. Але…

Він знову схилився над аркушем.

вона — місіс Р. - одразу зрозуміла, що місіс Е-Г якось дізналася про кровний зв’язок між М. та своєю дочкою. Однаковий колір волосся, чи що. Не забудь, що персонаж матусі Е-Г виступає на перший план. Треба доопрацювати. Місіс Р. розуміє, що місіс Е-Г ЗНАЛА, ЩО МІЗЕРІ ПОХОВАНО ЖИВЦЕМ! ЛАЙНО МЕНІ В ГУЗНО! ЧУДОВО! Можливо, стара пані здогадалася, що Мізері з’явилася на світ у результаті любовних походеньок молодої місіс Е-Г…

Він поклав ручку, подивився на аркуш, потім неквапливо підібрав ручку знов і нашкрябав іще кілька рядків.

Три основні позиції:

1. Як місіс Е-Г відреагує на підозри місіс Р? Захоче її вбити чи перелякається до всирачки? Мені подобається переляк, проте Е-Г, скоріш за все, обрала б убивство, тому гаразд, убив.

2. Як до цього поставиться Єн?

3. Амнезія Мізері?

І ще одна тема для роздумів — чи дізнається Мізері, що її мама знала й мовчала про те, що обидві її дочки поховані живцем?

Чому?

— Будь ласка, переклади мене в ліжко, — сказав Пол. — Якщо тобі здалося, що я розізлився, то вибач мені. Просто я був дуже схвильований.

— Усе гаразд, Поле, — так само благоговійно промовила Енні.

Відтоді робота просувалася шаленими темпами. Енні була права — сюжет виявився набагато похмурішим у порівнянні з іншими романами про Мізері. Перший моторошний розділ був не випадковістю, а передвісником. Фабула стала більш вибагливою, персонажі — більш правдоподібними. Останні три книжки з серії «Мізері» були звичайними пригодницькими романами з рясними вкрапленнями пікантних постільних сцен, якими так утішалися жінки. Але Пол починав усвідомлювати, що зараз він пише готичний роман, тому сюжет був важливішим за описи окремо взятих ситуацій. Він постійно кидав виклик сам собі. Питання «Чи ти зможеш?» постало не лише на початку книжки, воно виникало мало не кожного дня… і Пол знав, що він міг .

Але потім пішов дощ, і все змінилося.

З восьмого до чотирнадцятого квітня Пол насолоджувався незмінно ясною погодою. Сонце посилало свої промені з безхмарного неба, а температура інколи сягала за шістдесят градусів. На полі за чепурним сараєм Енні стали проглядатися коричневі клаптики землі. Пол із головою поринув у роботу і намагався не думати про свою машину, яку вже давно мав хтось знайти. Ці думки не впливали на творчий процес, страждав лише його настрій. Із кожним днем Пола дедалі більше огортало відчуття, що він живе в атмосферній бульбашці та дихає густим туманом, у якому шугають електричні розряди. Кожного разу, як у його думки закрадався «камаро», Пол викликав наряд Мозкової поліції, порушника сковували по руках і ногах і вели геть. Проблема полягала в тому, що негіднику завжди вдавалося втекти, тож ця думка раз у раз навідувалася до Пола під тим чи іншим приводом.

Однієї ночі йому наснилося, що містер Велике Ранчо повернувся до будинку Енні. Він вийшов зі свого доглянутого «бель ера», тримаючи в одній руці бампер «камаро», а в другій — кермо. «Це ваше?» — спитав він Енні уві сні.

Тоді Пол прокинувся в зовсім не веселому настрої.

Енні ж, навпаки, протягом цих сонячних тижнів ранньої весни була радісна як ніколи. Вона прибирала, готувала складні страви (хоча вся її їжа мала якийсь фабричний присмак, наче роки харчування в лікарняних їдальнях спаплюжили в ній будь-який кулінарний талант). Кожного вечора вона загортала Пола у велику синю ковдру, вдягала йому на голову зелену мисливську шапочку та викочувала візок на ґанок із чорного ходу.

Зазвичай на ці прогулянки Пол брав із собою Моема, проте рідко читав його, оскільки перебування на свіжому повітрі було такою чудовою, рідкісною нагодою, що він не міг думати ні про що інше. У більшості випадків він просто сидів у кріслі, вдихав солодке прохолодне повітря замість затхлих запахів власної спальні, що радше нагадувала лікарняну палату. Він прислухався до крапання талої води, що невпинно стікала з бурульок, і спостерігав за тінями від хмар, що повільно ковзали по полю. Від цього він отримував куди більше задоволення, ніж від читання.

Енні наспівувала своїм дивним, безбарвним голосом, хоча й попадала в ноти. Вона, наче маленька дівчинка, гиготіла над витівками персонажів із «Польового шпиталю» та «Дабл’ю-кей-ар-пі», особливо над пласкими жартами, яких у другому серіалі було вдосталь. Вона невтомно вписувала «енки» в дев’ятому і десятому розділах «Повернення Мізері».