Розділ «ІІ Мізері[70]»

«Ти думаєш, вона божевільна. Ти й твої дружки, з якими ти регулярно ріжешся в покер, ви, либонь, заправляєте цим бейсбольним стадіоном нижчої ліги під назвою Сайдвіндер. Ви, либонь, розіграли цей неприємний обов’язок під час партії в лоубол [94] , чи що. Бо ніхто не любить приносити погані звістки божевільним. Ой, містере Велике Ранчо! Якби ти усвідомлював усю глибину її божевілля, то не повертався би до неї спиною!»

Чоловік сів у «бель ер» і зачинив дверцята. Енні стояла біля машини та грозила пальцем у підняте скло, і Пол знову почув її приглушений голос:

— …гадаєш, ти такий розу-у-у-умний !

«Бель ер» почав потроху здавати назад під’їзною доріжкою. Містер Велике Ранчо демонстративно не зважав на Енні, яка скалила на нього зуби. Пролунав іще один окрик, цього разу гучніший:

— Гадаєш, ти така важниця[95]!

Несподівано вона копнула передній бампер автомобіля містера Велике Ранчо, копнула так сильно, що з-під колісних ніш полетіли кавалки злежаного снігу. Літній чоловік увесь цей час позирав через праве плече, обережно спрямовуючи машину геть від будинку Енні, але після удару озирнувся до неї, немов його вихопили з нейтральної зони, якої він так ретельно тримався протягом усього візиту.

— Ось що я тобі скажу, паскуднику! МАЛЕНЬКІ СОБАЧКИ ЗАПРОСТО ХОДЯТЬ ПІД ВАЖНИЦЕЮ В ТУАЛЕТ! Як тобі таке, га?

Проте містер Велике Ранчо не збирався ділитися враженнями від почутого — на його обличчя знову опустився байдужий вираз, наче забороло на лицарських обладунках. «Бель ер» зник із поля зору Шелдона.

Енні ще трохи постояла на під’їзній доріжці, уперши кулаки в боки, і згодом попрямувала назад до будинку. Пол почув, як двері на кухню відчинилися, а потім із грюканням захряснулися.

«От він і пішов, — подумав Пол. — Містер Велике Ранчо пішов, а я лишився тут. Ох, матінко моя, я й досі тут».

Цього разу Енні не стала зривати злість на Полові.

Вона зайшла до кімнати і, навіть не глянувши на нього, почала метатися з кутка в куток. Вона й досі була в парці, хоча встигла розстібнути блискавку. У руці Енні стискала папірець, яким раз у раз розмахувала перед власним носом, ніби хотіла здійснити акт самобичування.

— Каже, податки виросли на десять відсотків! Каже, недоїмка! Арешт майна за борги! Адвокати! Квартальна оплата, каже, заборгованість! А щоб він кукурікнувся! Кукнувся! Піка-кака-куку-РІКНУВСЯ!

Пол крекнув у ганчірку, але Енні навіть оком не повела, ніби перебувала в кімнаті сама. Вона пришвидшила ходу, розрізаючи повітря своїм щільним тілом. Пол усе очікував, що вона розірве папірець, але, мабуть, їй забракло на це духу.

- П’ятсот шість доларів! — вигукнула вона, цього разу підсовуючи папірець під носа Шелдону, а потім недбало витягнула ганчірку з його рота та кинула на підлогу. Пол схилив голову набік, намагаючись притлумити позиви до блювання. Руки боліли так, наче їх хтось повільно викручував із суглобів.

— П’ятсот шість доларів і сімнадцять центів ! Я їм казала , щоби до мене ніхто не їздив! Я ж казала ! А тепер що? Ти тільки поглянь на це!

Пол відригнув повітрям, розпачливо борючись із нудотою.

— Обережно, Поле, у мене немає часу прибирати твої ригачки, бо, як виявляється, треба займатися більш нагальними проблемами. Він щось сказав про арешт майна, що воно таке?

— Наручники… — прохрипів Пол.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче відповіла Енні. — Ти інколи вередуєш, як мала дитина .