Розділ «ІІ Мізері[70]»

Вона дістала ключ із кишені спідниці та відсунула Пола на лівий бік. Він закричав, уткнувшись носом у простирадло, але Енні не звернула на це уваги. Почулося клацання, і руки Пола звільнилися. Хапаючи ротом повітря, він мляво сповз на подушках, завбачливо випростовуючи ноги вперед. На зап’ястках проглядалися білі вм’ятини, що згодом почали червоніти.

Енні машинально засунула наручники в кишеню, наче в будь- якому пристойному господарстві засоби обмеження свободи зберігалися поруч із серветками «Клінекс» та вішаками для одягу.

— Що таке арешт майна? — перепитала Вілкс. — Вони що, заберуть мій будинок? Вони це мають на увазі?

— Ні, - відповів Пол. — Це означає, що…

Він прочистив горло, і рот заповнився отруйним посмаком ганчірки. Груди судомно здригнулися, але Пол зумів побороти бажання вивергнути вміст шлунку. Енні, не зважаючи на його потуги, стояла біля ліжка та нетерпляче позирала на бідолаху, очікуючи відповіді. За деякий час він спромігся сказати:

— Це означає, що ти просто не маєш права його продавати.

— Просто? Просто ? Дивний зміст ви вкладаєте в слово «просто», містере Пол Шелдон. Хоча, певно, такому багатенькому містеру Розумаці, як ви, злигодні нещасної вдови видаються дрібницями.

— Аж ніяк. Я вважаю, що твої проблеми — це мої проблеми, Енні. Я просто мав на увазі, що арешт майна дійсно видається дрібницею в порівнянні з тим, що вони можуть зробити в разі подальшої недоїмки. Ти ж уже пропустила термін?

— Недоїмки. Тобто заборгованості?

— Так, заборгованості, прострочення платежів…

— Я не якась там канюка-жебрачка! — Енні задерла верхню губу, зблиснувши зубами. — Я завжди сплачую рахунки! Просто… просто цього разу…

«Ти забула, чи не так? Так само, як забуваєш змінити лютий на березень на тому клятому календарі. Але заборгованість із квартальної оплати за житло — то вже набагато серйозніше, ніж гортання календарних сторінок. І ти злишся, бо вперше забула про таку важливу річ. Бо твій стан дедалі погіршується, Енні, чи не так? Із кожним днем тобі стає трохи гірше. Психопати певною мірою здатні функціонувати в реальному світі, інколи їм навіть удається виходити сухими з дуже каламутної води, як ти вже сама переконалася. Але між керованою та некерованою психопатією пролягає дуже тонка межа. І з кожним днем ти невпинно наближаєшся до цієї межі… і знаєш про це».

— Просто з голови вилетіло, — похмуро пояснила Енні. — Я тут із тобою мотаюся, наче однорукий шпалерник.

Полові сяйнула думка — дуже непогана думка. Вона містила необмежений потенціал, так би мовити, вислужитися перед начальством.

— Я знаю, — досить відверто мовив він. — Я завдячую тобі життям, а завдаю лише прикрості. У моєму гаманці лежать чотири сотні баксів, і я хочу, аби ти витратила їх на погашення заборгованості.

— Ой, Поле… — сказала Енні, поглядаючи на нього знічено, проте задоволено. — Я не можу брати гроші в тебе …

— Вони вже не мої, - посміхнувся Пол, надаючи своєму обличчю виразу «нумо, крихітко, я ж тебе люблю!», а подумки розмірковуючи: «Чого я дійсно хочу, так це щоби ти позабувала все на світі, а я отримав змогу дістатися до одного з твоїх кухонних ножів. Будь певна, мені не забракне сил і жвавості скористатися ним. Ти горітимеш у пеклі секунд десять, поки не помреш».

— Вони твої. Можеш вважати це першим внеском за лікування, якщо хочеш, — сказав він, помовчав і зрештою ризикнув додати: — Якщо тобі здається, що я не відчуваю жодної подяки за врятоване життя, то ти й справді божевільна.

— Поле… Ну, я не знаю…

Він посміхнувся ще ширше і спробував («Боже, поможи мені» ) щиросердно передати чарівливість своїх намірів.