Розділ «ІІ Мізері[70]»

Він сподівався , що все буде гаразд.

— Як в ураганному бункері, - сказав Пол, облизав губи та сухо засміявся. — Тож якого біса, пані та панове.

Він підкотився до дверей та визирнув у коридор. Зараз, коли відмітини зникли, Пол не відчував потреби просуватися далі, наражаючи себе на небезпеку. Може, наступного разу. Він зрозуміє, коли трапиться нагода.

Зараз йому хотілося писати.

Він замкнув двері, і клацання здалося надміру гучним.

«Африка» .

Цей птах із Африки.

«Не плач через цього птаха, Полі. Минув час, і він забув, як пахне вельд[96] опівдні, забув крики антилоп гну біля водойми та різкий, уїдливий запах дерева єка-єка, що росло на великій галявині на північ від Великого Шляху. З часом він забув вишневі кольори неба, коли світило опускалося за Кіліманджаро. З часом він призвичаївся до брудного, туманного заходу сонця в Бостоні — ось і все, що він пам’ятав. Ось і все, що він хотів пам’ятати. З часом у нього зникло бажання повертатися додому, і якби хтось привіз його в Африку та випустив на волю, то птах лише перелякано тупцював би на місці. Він би хворів і сумував за домівкою, що була в двох невідомих, невідворотних напрямках, допоки хтось не позбавив би його життя».

— Ох, Африка, от лайно, — промовив Пол тремким голосом.

Зі сльозами на очах він підкотив візок до сміттєвого кошика та заховав мокрий кавалок «Клінекса» під пожмаканим папером. Потім він повернувся до вікна та заправив чистий аркуш у «Роял».

«До речі, Полі, як гадаєш, бампер твоєї машини вже виглядає з-під снігу? Чи він виглядає, радісно зблискуючи на сонечку, чекаючи, поки його вгледить якийсь перехожий, тоді як ти сидиш тут і марнуєш останній шанс на втечу?»

Пол із сумнівом поглянув на чисту сторінку в друкарській машинці.

«Зараз я все одно не зможу писати. Настрій зіпсовано».

Але в якийсь спосіб саме цей настрій ніколи не вдавалося зіпсувати. Він розумів, що для цього треба дуже постаратися, бо, незважаючи на видиму вразливість, творчий процес був найбільш сталою та витривалою річчю в його житті. Ніщо не могло забруднити колодязь його божевільних мрій: ні наркотики, ні випивка, ні біль. І тепер він знову припав до цього колодязя, наче спрагла тварина виходить у сутінках до водойми, і пив із нього — тобто знайшов діру в папері та з вдячністю в неї провалився. Коли Енні повернулася додому, годинник показував чверть на шосту, а Пол уже дописував п’яту сторінку.

Протягом трьох наступних тижнів довкола Пола Шелдона панував незбагненний, наелектризований спокій. У роті завжди було сухо. Звуки видавалися надто гучними. Бували дні, коли він почувався так, наче міг гнути ложки самим лише поглядом. Потім наставали моменти, коли йому хотілося ридма ридати.

Але попри дивну атмосферу, попри глибинну, скажену сверблячку в ногах, що починали загоюватися та жили своїм окремим життям, Шелдон продовжував працювати. Стос паперу праворуч від «Роял» ставав дедалі вищим. До того як Пол вскочив у цю химерну халепу, він вважав чотири сторінки на день своєю оптимальною нормою (коли він писав «Швидкі автівки», то видавав по три, а загалом по дві сторінки, поки не вийшов на фінішну пряму). Але протягом трьох останніх наелектризованих тижнів, які закінчилися зливою п’ятнадцятого квітня, Пол писав у середньому по дванадцять сторінок на день : сім уранці, ще п’ять під час вечірньої сесії. Якби хтось у його попередньому житті (а саме так він підсвідомо називав проміжок часу до аварії) сказав, що він здатен працювати такими темпами, то Пол сприйняв би таку заяву як жарт. На той час, коли пішов дощ, він написав двісті сімдесят сім сторінок «Повернення Мізері». Звісно, то був чорновий варіант, але Пол проглядав його та дивувався, як мало правок доведеться робити пізніше.

Частково причиною його неймовірної працездатності стало напрочуд тверезе життя. Жодних довгих, шалапутних ночей, коли він стрибав від бару до бару, жодних довгих, шалапутних днів, коли він пив каву з апельсиновим соком, заїдаючи вітаміном В (дні, коли від самого погляду на друкарську машинку його пробирали дрижаки і він скоренько опускав очі в підлогу). Жодних ранків, коли він прокидався поруч із рослою блондинкою чи рудоволосою кралею, котрих він десь підібрав минулої ночі. Ті дівахи опівночі виглядали, як королеви, а о десятій ранку вже скидалися на гоблінів. Жодних сигарет. Одного разу він несміливо спитався в Енні дозволу закурити, але вона окинула його таким поглядом, що він похапцем забрав свої слова назад. Він став містером Тверезником. Жодних шкідливих звичок (звісно, за винятком кодеїнової залежності, до цього в нас іще не дійшли руки, так, Полі?), жодних відволікань. «Вітайте першого у світі монаха-наркомана», — одного разу подумав він. Підйом о сьомій. Дві таблетки новрілу з соком. О восьмій починався сніданок, який вельмишановному пану подавали просто в ліжко. Потім у крісло. До вікна. Діра в папері. Падіння в дев’ятнадцяте століття, коли чоловіки були чоловіками, а жінки носили турнюри. Ланч. Пообідній сон. Знову підйом, інколи редагування, інколи просто читання. В Енні було повне зібрання творів Сомерсета Моема[97] (колись Шелдон почав розмірковувати, чи не стоїть на її книжковій поличці перший роман Джона Фаулза[98], проте вирішив, що краще такого не питати), і Пол почав методично перечитувати всі двадцять із гаком томів творчого здобутку Моема. Його зачарувала майстерність, із якою автор вкладав глибинний зміст у свої короткі оповідки. З роками Пол усе більше призвичаювався до тої обставини, що ніколи не зможе сприймати оповідання так, як у дитинстві. Ставши письменником, він прирік себе на вічний аналіз художніх творів. Але Моему вдалося спокусити його та знову перетворити на дитину, і це було добре. О п’ятій Енні приносила легку вечерю, а о сьомій вкочувала в його спальню чорно-білий телевізор, і вони разом дивилися «Польовий шпиталь» і «Радіостанцію «Дабл’ю-кей-ар-аі» в Цинциннаті». Коли серіали закінчувалися, Пол знову сідав за роботу, а коли ставив крапку, то поволі підкочував візок до ліжка (він міг пересуватися набагато швидше, але не хотів, щоби про це дізналася Вілкс). Енні чула його рухи, заходила до кімнати та вкладала його спати. Ще пігулки. Бум! Свідомість згасала, наче лампочка. Наступного дня все повторювалося. І наступного. І наступного.

Тож незламний графік і тверезість мали неабиякий вплив на дивовижну плідність письменника, проте основним стимулом була Енні. Зрештою, саме її нерішуче зауваження про бджолиний укус сформувало основну ідею роману та викликало в Пола потребу писати про Мізері, коли він уже гадав, що такої потреби не виникне ніколи.

Спочатку він не мав жодних сумнівів — не існувало ніякого повернення Мізері. Просто він зосереджено шукав спосіб підняти цю сучку з могили так, щоби все було чесно. Але потім Енні надихнула його клізмою з битим склом, якщо можна так сказати. І такі дрібниці, як сюжет і зміст нової книжки, залишилися на периферії.

Протягом двох днів після того, як Енні поїхала в місто сплатити податки, Пол намагався забути, як утратив тоді чудову нагоду вирватися з полону, та натомість вирішив зосередитися на тому, як доправити Мізері до котеджу місіс Рамадж. Везти її до Джеффрі не було сенсу. Його слуги (а особливо балакучий дворецький Тайлер) усе би побачили та почали би плескати язиками. Окрім того, Полові треба було детально описати амнезію, яку Мізері отримала після поховання живцем. Амнезія? А щоб йому, ця краля не могла й двох слів зв’язати. І то було зовсім непогано, зважаючи на дурниці, які зазвичай видавала Мізері.