Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Повставляй ці кляті «енки», — відповів Пол.

Енні просяяла:

— Матиму за честь. А зараз я піду, не буду тебе відволікати.

Вона дійшла до дверей, зупинилася та озирнулася. А потім із глибокою, майже болючою нерішучістю, уперше й востаннє внесла пропозицію щодо сюжету:

— Може, то була бджола.

Пол уже опустив очі на аркуш, що стирчав із друкарської машинки, — він шукав діру. Він хотів устигнути відвезти Мізері до котеджу місіс Рамадж, поки не завалиться спати, і тепер дивився на Енні з добре прихованим роздратуванням:

— Перепрошую?

— Бджола, — повторила вона.

Пол побачив, як її шия та щоки заливаються рум’янцем. Невдовзі горіли навіть вуха.

— Одна людина з дванадцяти має алергію на бджолину отруту. Я бачила багато таких випадків… поки не звільнилася. Алергічна реакція буває різною. Інколи один укус може увігнати пацієнта в коматозний стан… подібний до того, що люди колись називали… е-е… каталепсією, — закінчила Енні й побагровіла.

Пол подумки зважив ідею та відкинув її на смітник. Дійсно, бджола могла стати причиною передчасного поховання нещасної міс Евелін-Гайд, то навіть було логічно, оскільки випадок трапився навесні, до того ж у саду. Але він уже побудував сюжет на тому, що ці два поховання були якимось чином пов’язані, а Мізері взагалі померла в себе вдома. Проблема вірогідності полягала навіть не в тому, що пізня осінь для бджіл — не сезон. Проблема полягала в рідкісності подібної каталептичної реакції. Пол вирішив, що Вірний читач не повірить, якщо дві жінки з двох різних містечок, не пов’язані жодними кровними узами, протягом півроку опиняться похованими живцем у результаті укусу бджоли.

Він не міг сказати цього Енні, і не лише тому, що боявся її крутої вдачі. Він не хотів її ранити, бо, навіть попри весь біль, що вона йому завдала, не міг скривдити її саме таким чином. Бо сам знав, як це боляче.

Тож він удався до старого редакторського евфемізму:

— Так, ідея варта уваги. Я покладу її до свого творчого кошика, Енні, проте він уже повненький. Може не вписатися в канву сюжету.

— Ой, та я знаю, це ж ти письменник, а не я. Забудь, що я взагалі тобі щось казала. Вибач.

— Не кажи дур…

Але вона вже пішла, і в коридорі загриміли її важкі, поквапливі кроки. Він дивився в порожній дверний проріз. Погляд опустився нижче… і Пол вибалушив очі.

На висоті восьми дюймів від підлоги, на кожному боці одвірка стояли чорні риски. Він одразу зрозумів, що їх лишили втулки на колесах, коли він намагався проштовхнути інвалідний візок у двері. Вона їх досі не помітила. Минув майже тиждень, і неуважність Енні можна було вважати маленьким дивом. Але скоро (може, завтра, а може, навіть цього вечора) вона візьметься за свій пилосос і тоді вже напевне їх помітить.

Обов’язково помітить.

Того дня Пол вичавив із себе ще кілька рядків. Діра в аркуші закрилася.