Розділ «ІІ Мізері[70]»

В опущеній руці Енні тримала оберемок із перших шести глав. Першу невдалу спробу вона подолала менш ніж за двадцять хвилин, коли на цю двадцять одну сторінку витратила годину. Пол уважно дивився на неї і зрештою зауважив, що вона трохи зблідла.

— Ну? — спитав він. — Тепер усе чесно?

— Так, — апатично відповіла Енні, ніби нічого іншого й не очікувала, а Пол припускав, що так воно й було.

— Усе чесно. Гарно написано. Захопливо. Але якось жаско! Геть не схоже на інші книжки про Мізері. Та бідна дівчина, яка поздирала собі нігті… - Вона похитала головою та повторила: — Геть не схоже на інші книжки про Мізері.

«Мила моя, — подумав Пол. — Людина, яка писала ці рядки, перебуває в досить жаскому становищі».

— То я можу продовжувати?

— Якщо кинеш писати, я тебе вб’ю, — відповіла вона, злегка посміхаючись. Пол не поділяв її гумору. Останній коментар, який зовсім нещодавно належав до категорії банальностей, на кшталт: «Ти такий гарнюня, аж з’їсти хочеться!» , тепер викликав серйозне занепокоєння.

Енні стояла у дверях, і Пол зачаровано відзначив, що її постава якось змінилася. Складалося враження, ніби вона боялась підійти ближче, ніби від нього пашіло вогнем, що міг її обпалити. Пол не мав жодних сумнівів, що історії про передчасне поховання тут ні до чого. Ні, справа в різниці між першою спробою та другою. Першого разу натхнення було не більше, ніж у восьмикласника, який пише твір на тему «Як я провів літні канікули». Цього разу все сталося інакше. Піч дала жару. Не те, щоб він написав щось геніальне: сюжет інтригував, але персонажі були стереотипні та передбачувані, як і завжди. Проте зараз Полу вдалося вдихнути в них життя, зараз між рядками пробивалося полум’я.

Він здивовано подумав: «Вона відчула жар. Мабуть, вона боїться підходити, щоб я її не обсмалив» .

— Ну, вбивати мене не доведеться, Енні, - м’яко вимовив він. — Я хочу писати. Тож можна мені повернутися до роботи?

— Гаразд.

Енні підійшла до нього, поклала сторінки на дошку, а потім швидко відступила назад.

— То я одразу віддаватиму тобі нові розділи?

— Так! Це неначе кіносеріали, що я бачила в дитинстві! — посміхнулась Енні.

— Ну, інтриги в кінці кожного розділу не обіцяю, — сказав Пол. — З романом так не вийде.

— Для мене все вийде, — палко заперечила вона. — Я би хотіла дізнатися, що буде у вісімнадцятому розділі, навіть якщо сімнадцятий закінчиться на тому, що Мізері, Єн і Джеффрі сидітимуть у кріслах на ґанку, почитуючи газети. Мені вже кортить дізнатися, що буде далі… ні, нічого не кажи! — похапцем додала вона, ніби Пол сам запропонував їй усе розказати.

— Добре, хоча зазвичай я нікому не показую свою роботу, поки не закінчу, — зауважив він і усміхнувся до Енні. — Але оскільки обставини в нас незвичні, я з радістю даватиму тобі читати кожний новий розділ…

«Так і почалася тисяча й одна ніч Пола Шелдона», — подумав він.

— …Тільки в мене є одне прохання.

— Яке?