Розділ «ІІ Мізері[70]»

— А во н а?…

— Так, у віталь н і, - спромігся сказати Є н . — Моя мила лежить у віталь н і. Поцілуйте її від ме н е, Ши нн і, та скажіть, що я скоро буду з н ею!

Потім Є н з н ову розридався, і Ши нн і, ледь чут н о пробурмотівши слова співчуття, перейшов у віталь н ю. Зараз Джеффрі здавалося, що старий костоправ пробув там досить довго… чи це лише його зрадлива пам’ять? Але коли лікар вийшов, то н а вигляд був мало н е щасливий. Тут Джеффрі пам’ять н е зраджувала, ві н пригадав, як усе було, — той вираз н адто виділявся в кім н аті, спов н е н ій смутку та сліз, у кім н аті, де місіс Рамадж уже встигла повісити чор н і похоро нн і завіси.

Джеффрі визвався провести старого та н евпев н е н о заговорив до н ього н а кух н і. Ві н попросив, щоб лікар виписав Є н у со нн ий порошок, бо тому було справді зле. Проте здавалося, що Ши нн і цікавлять і н ші речі.

— Зовсім н е схоже н а міс Евелі н — Гайд, — сказав ві н . — У цьому я переко н ався.

І ві н пішов до коляски, так і н е відповівши н а проха нн я Джеффрі. Джеффрі зайшов у буди н ок і одразу забув про зауваже нн я лікаря, списавши див н у поведі н ку Ши нн і н а похилий вік, утому та влас н е горе. Його думки з н ову поли н ули до Є н а, і ві н вирішив, що без со нн их порошків просто доведеться заливати віскі Є н у в горля н ку, поки той н е відключиться.

Забув… н е зауважив.

Дотепер.

Зовсім н е схоже н а міс Евелі н — Гайд. У цьому я переко н ався.

Переко н ався в чому?

Джеффрі н е з н ав, але мав н амір діз н атися, н авіть за раху н ок влас н ого здорового глузду, хоч розумів, яка то висока ці н а.

Коли Джеффрі затараба н ив у двері котеджу, місіс Рамадж іще н е спала, хоча ми н уло дві годи н и від того часу, як во н а зазвичай вкладалася в ліжко. Відколи померла Мізері, місіс Рамадж з’ясувала, що відкладає час для с н у все далі й далі. Якщо во н а була н е в змозі покласти край безкі н еч н им круті нн ям- верті нн ям, то могла, при н айм н і, відкласти моме н т, коли ці муки почи н алися.

Хоча во н а була зразково поміркова н ою та практич н ою жі н кою, раптовий грюкіт у двері вихопив із н еї зойк, і во н а попеклася гарячим молоком, яке переливала з горщика в чашку. Оста нн ім часом во н а постій н о перебувала н а межі зриву, завжди готова закричати. То був н е смуток, хоча місіс Рамадж була вще н т перепов н е н а смутком, то було див н е, громове відчуття, якого во н а досі н е з н ала. І н коли їй здавалося, що краще н е розпіз н авати думок, що витали н авколо, краще тримати їх за межами скорбот н ої, з н есиле н ої від горя свідомості.

— Хто там стука по десятій? — закричала во н а до дверей. — Хто б це н е був, дякую за опік, який я зара’ н а собі поставила!

— Це Джеффрі, місіс Рамадж! Джеффрі Аллібарто н ! Відчи н іть двері, заради Бога!

У місіс Рамадж відвисла щелепа, і во н а майже дійшла до дверей, коли згадала, що н а н ій н ема н ічого, окрім н іч н ої сорочки та чепчика. Во н а н іколи н е чула, щоби Джеффрі говорив таким голосом, і н іколи би н е повірила, якби їй про це хтось розказав. Якщо й був у всій А н глії чоловік із серцем, витривалішим за серце Господа Бога, то це був Джеффрі, а зараз його голос тремтів, як у жі н ки, що впала в істерику.

— Хвильку, містере Джеффрі! Я н е одяг н е н а!

— До біса! — вигук н ув Джеффрі. — Ме н і байдуже, н авіть якщо ви голісі н ька, місіс Рамадж! Відчи н яйте! Відчи н яйте, іме н ем Ісуса!

Во н а секу н ду подумала, потім підійшла до дверей, прий н яла засув та рвучко відчи н ила. Вигляд Джеффрі вразив її н е ме н ше, н іж голос, і во н а з н ову почула глухий грім чор н их думок, що вири н али з глиби н свідомості.

Джеффрі стояв н а ґа н ку котеджу еко н омки у н езвич н ій, похилій позі, його хребет виг н увся так, н іби ві н був коробей н иком, який довгі роки н осив н а спи н і важку суму з крамом. Права рука була затис н ута між лівим передпліччям та боком. Волосся скуйовдилося. Тем н о-карі очі горіли н а білому обличчі. Одяг н е н ий ві н теж був химер н о, як н а чоловіка, який завжди дуже ретель н о (дехто сказав би, вередливо) обирав собі гардероб. Н а Джеффрі Аллібарто н і висів старий, криво підпереза н ий смокі н г, комір білої сорочки був розстеб н утий, а грубі саржеві шта н и були б дореч н ішими н а якомусь ма н дрів н ому садів н икові, н іж н а од н ому з н айзамож н іших чоловіків Малого Да н торпа. Н а н огах були благе н ькі домаш н і капці.