Розділ «Частина третя Рой Фріман»

Вона жодного разу не сказала, що шкодує через трагічну смерть Флінна чи через смерть професора. Її голос був сухий та аналітичний, тож я припустив, що її кишені наповнені ретельно підготовленими відповідями.

Ми покинули бар, і я допоміг їй зловити таксі. Я ледь не залишив підписану книжку на столі, але вона посміхнулася і зауважила, що це непідхоже чтиво для клієнтів такого місця.

— Що ви плануєте робити з цією історією? — спитала вона мене, перш ніж сісти в машину.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, нічого. Після того як Споел зізнався, його адвокат намагався відновити справу, але марно. Його стратять через декілька тижнів — кінець дороги. Здається, справа залишиться невирішеною.

Здавалося, вона відчула полегшення. Ми потиснули одне одному руки, і вона сіла в таксі.

Я перевірив телефон і помітив отримане повідомлення від Діани. Вона дала знати, що приїде наступного вечора, і дала мені номер рейсу. Я відповів, що заберу її з аеропорту, попрямував у гараж, де раніше залишив автомобіль, і поїхав додому.

Наступного ранку я майже випадково натрапив на телефонний номер.

Я зробив копію списку вихідних і вхідних дзвінків із телефону Дерека Сіммонза до і після вбивства його дружини і вирішив глянути на нього. Було двадцять вісім викликів, і у п’ять стовпчиків вказувалися номер, адреса, номер абонента, а також дата і тривалість дзвінка.

Одна з адрес здалася знайомою і привернула мою увагу, але ім’я Джессі Е. Бенкс ні про що мені не говорило. Дзвінок тривав п’ятнадцять хвилин і сорок одну секунду. Потім я згадав, де адреса, тому перевірив ще дещо. Очевидно, що тоді, 1983 року, ці ім’я та номер для слідчих не стосувалися справи, але для мене вони були дуже важливі. Та в грудні 1987 року, коли я почав розслідування смерті Вайдера, мені навіть на думку не спало пов’язати цей випадок із іншим, який стався чотири роки перед тим.

Потім мені спало на гадку дещо інше. Я згадав вираз Дерека Сіммонза в день, коли він обірвав нашу розмову, заінтригувавши мене цим, тому я перевірив деякі деталі у «Вікіпедії».

Наступні дві години я намагався пов’язати воєдино всі деталі цих двох справ — Сіммонза і Вайдера, і все почало сходитися. Я зателефонував співробітнику прокуратури округу Мерсер, ми зустрілися і довго говорили, розклавши на столі мої папери. Він зателефонував начальнику поліції Брокато, узгодив деталі, і потім я пішов додому.

Удома в шафці на першому поверсі я тримав пістолет Beretta Tomcat 32. Я дістав його з коробки, перевірив запобіжник і спусковий гачок і вставив обойму на сім куль. Це був прощальний подарунок від відділу перед моїм виходом на пенсію. Я ніколи його не використовував. Витерши ганчіркою мастило, я поклав пістолет у кишеню куртки.

Я припаркував машину біля поліційної дільниці й хвилин десять чекав за кермом, переконуючи себе, що ще маю час передумати, повернути назад, забути про все це. Через кілька годин приїде Діана, і я вже замовив столик у корейському ресторані в районі Палісейдз-парк.

Але залишити це просто так не міг. Я вийшов із машини і попрямував дорогою до будинку. У голові крутилася стара пісня Персі Следжа «Темний кінець вулиці». На кожному кроці пістолет у кишені стукався об моє стегно, через те в мене виникло відчуття, що станеться щось погане.

Я піднявся дерев’яними сходами і подзвонив. Через кілька хвилин Дерек Сіммонз відчинив двері й зовсім не здивувався, побачивши мене.

— А-а-а, знову ви… Заходьте.

Він повернувся і зник у коридорі, залишивши двері відчиненими.

Я пішов за ним і, коли зайшов у вітальню, то помітив дві великі валізи і сумку поряд з диваном.

— Кудись їдете, Дереку?

— У Луїзіану. Вчора померла Леонорина мама, і жінка має бути там на похороні, а потім хоче продати будинок. Вона сказала, що не хоче залишатися там сама, і я подумав, що зміна обстановки мені не зашкодить. Кави?