Розділ «Частина третя Рой Фріман»

— Але перший розділ вашої книги на сто відсотків схожий на той розділ, котрий професор надіслав у видавництво. Келлер отримав заявку професора. Ви сказали, що ви це бачили.

— Це тому, що він украв його в мене, я ж вам казала.

— Отже, Вайдер збирався вкрасти вашу роботу… Чому ж ви не пробували нічого зробити? Коли ви знайшли той примірник, заявку відправили у видавництво. Якщо б його не вбили, ймовірно, він опублікував би книгу під своїм іменем. Я маю на увазі вашу книгу.

— Якби я звинуватила таку важливу особу в інтелектуальному шахрайстві, мене би вважали параноїчкою. Я була ніким; він був одним із найвідоміших психологів країни.

Лора мала рацію. Але, з іншого боку, вона здавалася дуже цілеспрямованою людиною і йшлося про працю всього її життя, її шанс отримати визнання. Мені було неважко уявити, що б вона зробила, якби хтось намагався якось завдати їй болю, особливо якщо це стосувалося її кар’єри.

— Отже, повернімося до ночі, коли вбили професора. Того вечора, коли ви посперечалися з Флінном і пішли геть, він залишився вдома?

Вона відповіла не одразу.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Він узяв своє пальто і вийшов із дому раніше за мене.

— Пам’ятаєте, о котрій годині?

— Я повернулася додому близько двадцятої, а він прийшов одразу після двадцять другої. Гадаю, він знову пішов о двадцять третій.

— Отже, Флінн устиг би повернутися у Вест Віндзор близько півночі.

— Так.

— Перед виходом він викликав таксі?

— Мабуть. Я не пам’ятаю.

— Того вечора він сперечався з професором?

— Я не дуже добре пам’ятаю… Він був розгніваний. Пішов, грюкнувши дверима, бо я сказала йому, що якби професор попросив мене переспати з ним, я б, напевно, так і зробила, але він ніколи не просив. Це була правда. По-перше, мені видавалося кумедним, що Річард закохався в мене, але це втомлює. Він ставився до мене так, ніби я його зрадила чи щось таке. Я хотіла раз і назавжди покласти цьому край. На жаль, мені не вдалося. Згодом він ще довго мене переслідував, навіть після того, як ми обоє закінчили Принстон.

— Скрізь були розкидані папери, і шухляди були відкриті, наче вбивця або ще хтось щось поспіхом шукав. Але це не Споел, адже він, почувши, що хтось заходить, утік через скляні двері. Гаразд, може, це був Флінн, який устиг туди повернутися. Але якщо так, чому його зацікавили документи?

— Я не знаю, містере Фріман. Я розповіла вам усе, що пам’ятаю.

— У чому він зізнався, коли торік вам телефонував? Він розповів вам про ту ніч щось, чого ви не знали?

— Ні, не зовсім. Річард був засмучений, і його слова були беззмістовні. Я зрозуміла лише те, що він звинувачував мене в причетності до смерті Вайдера і що я використала його для досягнення своєї брудної мети. Він був жалюгідний, але не страшний.