Для Дерека Джозеф Вайдер був святим. Він стежив за його лікуванням, щомісячно платив йому пристойну зарплатню за ремонти, брав його на риболовлю, тож вони разом проводили вечір принаймні один раз на тиждень. Якось він узяв його в університет і провів сеанс гіпнозу, але не повідомив результат.
Одного разу ввечері в середині березня 1987 року Дерек був удома, клацав каналами і шукав, який би фільм подивитися. Невдовзі він наткнувся на новини на «Першому каналі новин Нью-Йорка» про хлопця з округу Берґен, який наклав на себе руки. «Та це ж Стен Маріні», — сказав собі Дерек, побачивши на екрані фото хлопця. Він уже збирався увімкнути інший канал, коли зрозумів, що Стен був у команді технічного обслуговування, коли Дерек працював у «Сіменс». Стен одружився приблизно тоді ж, коли і Дерек, та переїхав у Нью-Йорк. Він також зрозумів, що це означало. Він згадував те, чого йому ніхто не сказав і про що він не читав.
— Це було, як у Техасі, коли там відкривають нове нафтове родовище і нафта високо б’є з-під землі. Кришка, що закривала мою підсвідомість, відкрилася, і тут (бац!) усе вийшло на поверхню. Чоловіче, я не міг описати свого почуття. Це було схоже на перегляд фільму зі швидкістю, у сто разів більшою, ніж звичайна.
Дерек одразу захотів зателефонувати чоловіку, якого вважав своїм благодійником, але потім вирішив: уже занадто пізно його турбувати. Він боявся, що знову все забуде, тому знайшов зошит і почав записувати все згадане.
Він встав і спитав мене, чи не хочу я вийти надвір. Я хотів залишатися там, де був, позаяк не знав, чи в нього часом нема захованого десь пістолета, але не хотів його засмучувати, тому пішов. Він був майже мого зросту, однак значно сильніший. У разі бійки в мене не залишалося жодних шансів, хіба що застосувати пістолет, який я тримав у кишені. Цікаво, чи він його помітив.
Я пішов за ним у неохайний двір, на ділянках голої землі проростали пучки трави, а посеред двору валялися шматки бруківки і стояла іржава гойдалка. Дерек глибоко вдихнув тепле післяполудневе повітря, знову закурив, а потім, не дивлячись мені в очі, продовжив свою розповідь.
— Я згадав усе, так ніби це трапилося вчора: як зустрів Анну, як було добре спочатку та як потім вона почала мене зраджувати, як дізнався про її роман із клятим професором коледжу, як вона виставила мене дурнем, згадав, що сталося того ранку, розмову з Вайдером, мій арешт і важкі часи в лікарні. Я вивчив назви таблеток, які прописав мені Вайдер, потім пішов у аптеку і запитав, чи вони від амнезії. Мені відповіли, що таблетки від грипу та розладів шлунка. Тип, якого я багато років уважав своїм приятелем і благодійником, був, по суті, всього лише охоронцем, який боявся, якби якось одного дня я згадав, що ж насправді відбулося. Він тримав мене неподалік, щоб приглядати за мною, розумієш? Чоловіче, мені здавалося, що моя голова вибухне… Кілька днів я навіть не виходив із дому, а коли прийшов Вайдер, то поскаржився на нездужання. Я майже шкодував, що позбувся триклятої амнезії.
— Невже Вайдер відчув?
— Не думаю. У нього була купа своїх справ. А мене він сприймав просто як старий мотлох. Насправді для нього я став невидимим. Він більше не боявся, що я можу щось сказати чи зробити. Він хотів поїхати в Європу.
— І тоді ви його вбили.
— Після повернення пам’яті я постійно про це думав, але не хотів потрапити до в’язниці чи божевільні. Того дня я забув інструменти в його будинку. Спочатку ремонтував туалет на першому поверсі, і ми разом пообідали. Наступного ранку мав роботу недалеко від місця, де жив, отож вирішив зайти до Вайдера й забрати інструменти. Перш ніж подзвонити у двері, я пішов на задній двір і побачив, що у вітальні горить світло. Професор сидів за столом із тим студентом, Флінном.
— Ви бачили хлопця, про якого я говорив, Френка Споела?
— Ні, але з розказаного вами випливає, що я ледь з ним не зіткнувся. Я обійшов будинок, відчинив двері й побачив інструменти біля вішалки; Вайдер, імовірно, знайшов їх у ванній і поставив їх там для мене. Я забрав інструменти і пішов. Він навіть не зрозумів, що я приходив. Вони обоє розмовляли у вітальні. Дорогою додому я сказав собі: коли щось станеться, той малий стане головним підозрюваним. Він по вуха закоханий у ту саму дівчину, що й старий, отже, це стане мотивом. Близько одинадцятої я зайшов до бару, щоби просто там засвітитися, — це було б моїм алібі. Я поговорив із власником, який мене знав. Він вже збирався закриватися. Я знав, що він ніколи не носить годинника, і, до того ж, на стіні годинника теж не було. Перш ніж піти, я сказав йому: «Ей, Сіде, вже північ. Я краще піду».
Коли він давав свідчення, то мовив: була північ, згадавши, що це я йому сказав, розумієте? Я ще не знав, як чинити. Це було як уві сні — не знаю, як описати. Я не був певен, що студент поїхав; погода, як і раніше, була поганою, і я подумав: можливо, Вайдер запропонує йому переночувати. У мене зберігся невеликий шкіряний кийок — я знайшов його кількома місяцями раніше в бардачку машини, яку ремонтував. Не знаю, чи ви колись мали з таким справу, але це дуже гарна зброя.
— У мене був такий ще в 1970-х.
— Отже, я пішов туди, тихо відчинив вхідні двері й увійшов усередину. Світло все ще горіло, і коли я зайшов, побачив його на підлозі, всюди була кров. Професор лежав із розбитим обличчям. Вікна були широко відчинені. Я їх зачинив і скрізь вимкнув світло. У мене був із собою ліхтарик.
Він повернувся до мене.
— Я був упевнений: це зробив Флінн. Гадав, що коли я пішов, то вони посварилися і побилися. Коли ви так сильно когось б’єте, то завжди є ризик вбити, чи не так? Один сильний удар, бац! Кінець! Я не знав, що робити. Одна справа вдарити типа, який зробив із мене дурня і прикидався другом після того, як трахнув дружину, а мене посадив у божевільню, тільки щоб стати моїм тюремником, але зовсім інше — вдарити когось, хто лежить на підлозі, швидше за все, мертвий, аніж живий. Знаєте, гадаю, я б пішов і залишив його там або викликав би швидку, хтозна… Але коли я схилився над ним із ліхтариком, він розплющив очі й подивився на мене. І я побачив його очі, і згадав, як прямував за ним у той вечір, коли Анна пішла в готельний номер, як я піднявся сходами і, наче придурок, прикладав вухо до дверей. Ніби я не знав, що відбувається всередині, я мусив іти і слухати, як він трахає її. Згадав сучку, що сміялася і називала мене імпотентом, і це після того, як я врятував її. Це було останньою краплею. Я взяв кийок і сильно його вдарив один раз. Замкнув двері, викинув кийок в озеро і пішов додому. Перш ніж лягти спати, я думав про Вайдера, який лежав там мертвий, весь у крові, й мушу сказати: я почувався добре. Я взагалі не шкодував про скоєне, точніше, про те, що закінчив розпочате іншим чуваком. Уранці я повернувся додому, а решту ви знаєте. Я думав, його побив Флінн, поки кілька днів тому тут не з’явилися ви. Поки сюди не приїхав той репортер, я про це навіть не думав. Для мене все травою поросло. І це все, чувак.
— Вайдер помер через дві години, принаймні так сказав патологоанатом. Ви могли би врятувати його, якби викликали швидку.
— Я знаю, що вони казали, але впевнений: він помер на місці. Це не має значення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Книга дзеркал» автора Юджин Овідіу Кіровіц на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя Рой Фріман“ на сторінці 23. Приємного читання.