Розділ «Частина третя Рой Фріман»

Лора втупилася на мене, вже розтулила рота, щоби щось сказати, потім передумала, пригладивши волосся лівою рукою. Потім озирнулася і побачила, що я був останній, хто стояв за автографом. Натягнула ковпачок на авторучку, поклала її в сумку на стільці поруч. За кілька метрів на нас дивилася жінка середніх років із пофарбованим у бузковий колір волоссям.

— Пройдуся трохи з містером Фріманом, — сказала вона бузкововолосій жінці, яка здивовано дивилася на неї.

— Ти впевнена…

— Абсолютно впевнена. Зателефоную тобі завтра вранці. Бувай.

Я допоміг їй одягти пальто, потім вона взяла сумочку, й ми вийшли. Уже стемніло і в повітрі пахло дощем.

— Деббі — мій агент, — пояснила Лора. — Іноді вона поводиться як дбайлива матуся. Містере Фріман, вам сподобалася лекція?

— Було дуже цікаво, справді.

— Але ж це не те, за чим ви прийшли?

— Я сподівався дістати нагоду кілька хвилин поговорити з вами.

— Зазвичай я не погоджуюся говорити з кимось після лекції, але цього разу я наче й чекала на вас.

Ми проходили повз кафе «У Занеллі», і вона прийняла моє запрошення зайти всередину. Лора замовила келих червоного вина, а я попросив кави.

— Слухаю, містере Фріман. Коли я погодилася поговорити з журналістом про цю історію кілька місяців тому, то зрозуміла: листоноша завжди дзвонить двічі. Я знала, що зустріну ще когось, хто розпитуватиме мене про давні часи. Уважайте це жіночою інтуїцією. Ви знали, що Річард Флінн намагався написати книгу про справу Вайдера?

— Так, я знаю. Я читав уривок цього рукопису. Джон Келлер, репортер, дав мені копію. Але дещо сталося, отож я хотів поговорити з вами.

Я розповів їй про Френка Споела та його версію. Вона уважно слухала, не перебиваючи.

— Репортер, напевно, не повірив, що в мене не було роману ні з Річардом Флінном, — сказала Лора, — ані, звичайно, з професором Вайдером. Але все, що той чоловік говорить, скидається на правду, чи не так?

— Докторе Вестлейк, я не думаю, що Френк Споел убив професора. Той, хто мав ключі від будинку, увійшов тоді, коли Френк ще не пішов. Професор був ще живий. Ця людина майже віч-на-віч зіткнулася зі Споелом, якому в останній момент вдалося втекти через скляні двері. Повторюю: професор був ще живий. Споел просто хотів дати йому урок. Але коли людина лежить непритомна на підлозі й ви сильно б’єте її по голові бейсбольною битою — отже, хочете її вбити. У будь-якому разі той, хто прийшов, не викликав швидку допомогу. Чому? Гадаю, та людина діяла як хижак-опортуніст, що скористався ситуацією. Вайдер лежав на підлозі непритомний, скляні двері були відчинені, отже, цілком можливо, що хтось удерся, побив його і зник. Цього чоловіка звинуватили б у вбивстві.

— І ви хочете спитати мене, чи часом не я була тією людиною, тим хижаком-опортуністом, як ви висловилися?

Я не відповів, і вона продовжила:

— Містере Фріман, того вечора я не пішла в будинок професора. Я не була там декілька тижнів.

— Міс Вестлейк, ця ваша подруга, Сара Гарпер, забезпечила вас фальшивим алібі та збрехала нам. І ви теж брехали нам. Джон Келлер говорив із нею і віддав мені свої записи. Зараз Гарпер у штаті Мен, але за потреби вона дасть свідчення.