Розділ «Епілог»

Історія Дерека спричинила такий сплеск, що хвилі дісталися і до невеликого містечка в Алабамі. Данна Олсен зателефонувала мені через кілька днів, я саме прямував у Лос-Анджелес, щоб зустрітися з телевізійним продюсером. Також я мав зустрітися з Джоном Келлером, який недавно переїхав на Західне узбережжя й орендував будинок в окрузі Орендж, у Каліфорнії.

— Привіт, Пітере, — сказала вона. — Це Данна Олсен. Пам’ятаєте мене?

Я сказав, що пам’ятаю, й ми обмінялися кількома словами, перш ніж вона перейшла до суті.

— Пітере, я збрехала вам тоді. Я знала, де інша частина рукопису, я прочитала його ще до смерті Річарда, але не хотіла віддавати ні вам, ні комусь іншому. Я була зла. Читаючи його, зрозуміла, наскільки Річард кохав ту жінку, Лору Бейнз. Навіть коли видавалося, що він злий на неї, у мене не виникло жодних сумнівів: він помер, кохаючи її. Річард учинив нечесно. Я почувалася старою шкапою, яку він тримав поруч тільки тому, бо не знав, що ще робити. Я дбала про нього, мирилася з усіма його дивацтвами, а, повірте мені, їх було багато. Він використав останні місяці свого життя, щоб написати книжку, у той час як я була поруч. Я почувалася зрадженою.

Я був десь на Роузвуд-авеню, у Західному Голлівуді, перед рестораном, де мав зустрітися зі знайомим.

— Міс Олсен, — сказав я, — зважаючи на останні події, я маю на увазі арешт Сіммонза, не думаю, що…

— Я не звертаюся до вас із діловою пропозицією, — сказала вона, щоб одразу ж усе прояснити. — Я сподівалася, що рукопис більше не становитиме для вас як агента значного інтересу. Але все одно останнім бажанням Річарда було опублікувати рукопис. Якщо забути історію з Бейнз, ви знаєте, як він хотів стати письменником, і я гадаю, він був нестямно радів, якби ви взяли його роботу. На жаль, він не дожив до цього. Але тепер розумію: відправити його вам було б хорошою думкою.

Я не знав, що й сказати. Зрозуміло, я не збирався зв’язуватися зі справжньою історією злочину, оскільки вся теорія Флінна розбилася на друзки останніми подіями, які довели, що уява автора прикрасила реальні події. Джон Келлер довго розмовляв по телефону з Роєм Фріманом, відставним детективом, який став зіркою ЗМІ, — «КОЛИШНІЙ ДЕТЕКТИВ РОЗГАДУЄ ТАЄМНИЦЮ ДВАДЦЯТИВОСЬМИРІЧНОГО ВБИВСТВА» — і тимчасово переїхав у будинок своєї колишньої дружини в Сіетлі, щоб уникати репортерів. Джон надіслав мені електронного листа, у якому стисло пояснив, що в історії взагалі не залишилося таємниць.

Але я не міг сказати це Данні, вона й сама все чудово розуміла.

— Було б добре, якби я міг проглянути його, — сказав я, махнувши продюсеру, який ішов до ресторану. Його обличчя майже повністю було сховане під величезними зеленими сонцезахисними окулярами, що робило його схожим на гігантського цвіркуна. — У вас же збереглася адреса моєї електронної пошти, правда? Завтра я повернуся додому і знайду час перечитати його.

Продюсер помітив мене, але він не потрудився пришвидшити крок чи помахати рукою у відповідь. Він видавався спокійним, байдужим, у такий спосіб намагаючись підкреслити свою важливість.

Міс Олсен запевнила, що мала адресу моєї електронної пошти, і негайно відправить мені рукопис.

— Останні кілька тижнів були важкими для нього. Пітере, гадаю, це помітно з кінцевих розділів. Там є дещо… Та в будь-якому разі побачите, про що я.

Того ж вечора я зустрівся з Джоном Келлером, який підібрав мене біля готелю. Він був засмаглий і з двотижневою бородою, яка йому личила.

Ми пообідали в японському ресторані «Шуґафіш» на заході Сьомої вулиці, який, за словами Джона, був найновішою модною місциною і де він замовив нам столик. Кожні п’ять хвилин офіціанти підносили нам різні страви, вмісту жодної з яких я не зміг визначити.

— Це ж треба! — вигукнув він, коли я переказав йому розмову з Данною Олсен. — Подумати тільки! Якби вона тоді віддала тобі рукопис, ти б не підсадив мене на цю історію, я б не знайшов Фрімана і він не почав би ритися в старих файлах. І ми, ймовірно, ніколи б не дізналися правду про вбивство.

— З іншого боку, я б опублікував книжку, — сказав я.

— Книжку, яка не була б правдивою.

— Чий це клопіт? Знаєш що? Річарду Флінну не щастило аж до кінця. Навіть після смерті він утратив свій шанс видати книжку.