Розділ «Частина третя Рой Фріман»

— Дякую.

Він пішов на кухню, приготував каву і приніс два великих горнятка, одне з яких поставив переді мною. Потім він запалив чергову сигарету і пильно дивився на мене порожнім виразом гравця в покер, який намагається вгадати карти інших хлопців.

— Чого ви від мене хочете цього разу? — запитав він. — Маєте в кишені ордер чи просто раді мене бачити?

— Дереку, я ж казав, що давно на пенсії.

— Ніколи не можна передбачити.

— Дереку, коли ви все пригадали? У вісімдесят сьомому? Раніше? Чи не втрачали пам’яті, а просто все вигадали?

— Чому питаєте?

— «Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю». Ви сказали, що були на стадіоні, коли диктор оголосив це після восьмихвилинних аплодисментів у пам’ять про Турмана Лі Мансона, який загинув у авіакатастрофі в штаті Огайо. Але це сталося в сімдесят дев’ятому році, Дереку. Звідки ви знаєте, що в сімдесят дев’ятому ви були у Бронксі на стадіоні й що чули це власними вухами?

— Я вам казав, що після аварії намагався дізнатися все про себе і…

— Нісенітниця, Дереку. Ви не можете дізнатися про щось подібне, це можна тільки запам’ятати. У сімдесят дев’ятому ви вели щоденник? Ви це записали? Не думаю. І ще. Чому ви телефонували Джозефу Вайдеру того ранку, коли нібито знайшли тіло дружини? Коли ви насправді зустрілися з ним уперше? Коли та як ви з ним домовилися отримати висновок експерта на вашу користь?

Деякий час він просто сидів, курив, уважно на мене дивився і нічого не казав. Він залишався спокійним, але зморшки на його обличчі були глибшими, аніж я пам’ятав. Потім він запитав:

— Вас прослуховують?

— Ні.

— Можна перевірити?

— Зараз покажу, що я чистий.

Я встав, відвернув лацкани мого піджака, опісля повільно розстебнув сорочку і повернувся.

— Бачите, Дереку? Жодних дротів.

— Добре.

Я знову сів на диван і чекав, поки він заговорить. Я був упевнений, що він довго чекав, щоб розповісти комусь усю історію. Покинувши місто, сюди він більше не повернеться. Я зустрічав багатьох таких хлопців, як він. Настає момент, коли розумієш: людина перед тобою готова розповісти правду, і в той момент наче чуєш клацання, ніби набираєш правильну комбінацію, щоб відкрити сейф. Але поспішати не можна. Треба, щоб це сталося само собою.

— Ви з біса хороший… — Він замовк. — Як ви дізналися, що того ранку я розмовляв із Вайдером по телефону?